конкретного діяння, а лише ті з них, які визначають його кримінально-правовий зміст, тобто є ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються при кваліфікації, обмежений законом, рамками складу злочину. Але за межами складу злочину є чимало інших ознак, обставин, які мають кримінально-правове значення - соціальна характеристика особи - суб'єкта злочину, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, певні обставини вчинення злочинного діяння тощо.
Згідно з цим у кожному злочині можна виділити такі групи ознак:
1) вся сукупність ознак і властивостей злочину;
2) ознаки і властивості, які мають значення для вирі-шення кримінальної справи;
3) кримінально-правові ознаки - ознаки складу злочину.
Аналіз кримінально-правових особливостей усіх ознак вчиненого діяння свідчить, що для його кваліфікації вирішальне значення мають не всі, а лише деякі ознаки злочину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознаками викрадення не відрізняються від суміжних складів злочину. Всі відомі способи викрадення чужого майна вчиняються лише навмисно і з корисливих мотивів. Причому умисел усіх викрадачів лише прямий, оскільки викрасти чуже майно без бажання заволодіти ним неможливо.
При кваліфікації викрадення найбільше помилок трапляється тоді, коли незадовільно оцінені і враховані ознаки способу вчинення діяння (таємно чи відкрито, з насильством, небезпечним для життя і здоров'я потерпілого чи не небезпечним тощо), коли визнається - викрадення було вчинено одним суб'єктом чи групою осіб, викрадення було закінченим чи діяння утворює лише замах на вчинення злочину, або тоді, коли визнається розмір викраденого. Судова практика свідчить, що саме такі помилки трапляються при кваліфікації викрадення чужого майна. Так, судова колегія Верховного Суду України у своїй ухвалі від 13 грудня 1988 p., у справі Я. та М., зазначила, що суд допустив помилку при відмежуванні вимагання від грабежу або від розбою. При такому відмежуванні, зазначила колегія, необхідно враховувати, що при вимаганні погроза насильством спрямована на одержання майна в майбутньому, а не в момент застосування погрози. Отже, помилка виникла внаслідок неправильної оцінки судом лише однієї ознаки — моменту отримання майна за наміром злочинця. В іншій справі суд припустився помилки, неправильно визначив-ши вартість викраденого майна.
Такі помилки трапляються і при кваліфікації інших злочинів. Наприклад, замах на вбивство (статті 15 і 115 КК) від заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 121 КК) відрізняється у більшості випадків лише однією ознакою суб'єктивної сторони складу злочину - видом умислу. Теорією та практикою давно доказано, що змах на вбивство може бути вчинена лише з прямим умислом або, інакше кажучи, діяння може кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли воно було вчинене з прямим умислом.
Між тим трапляється, що суди іноді ретельно не досліджують цю ознаку суб'єктивної сторони злочину і припускаються помилок. У багатьох ухвалах судова колегія Верховного Суду України вказала судам на допущені ними помилки, наголошуючи кожного разу: замах на вбивство можливий лише з прямим умислом.
Рівним чином і умисне вбивство, відповідальність за яке передбачають статті 115 і 116 КК, відрізняються одне від другого лише однією ознакою - наявністю чи відсутністю сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Неналежне дослідження цієї ознаки призводить до того, що вбивство в стані сильного душевного хвилювання кваліфікується за ст. 115 КК, а діяння, передбачене ст. 116 КК, також кваліфікується за ст. 115 КК. Судова колегія Верховного Суду, виправляючи такі помилки, звертає увагу судів на необхідність більш ретельного дослід-ження цієї ознаки злочину. Подібні помилки трапляються при відмежуванні вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), від вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК), а також при відмежуванні вбивства (статті 115-118 і 119 КК) від заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть потерпілого (ч. 2ст. 121КК).
Аналіз практики кваліфікації злочинів свідчить, що чим загальніше визначені окремі ознаки злочину, чим важче їх конкретизувати, тим більше припускається помилок при виявленні, оцінці і використанні цих ознак. Так, наприклад, кримінальне каране хуліганство у ч. 1 ст. 296 КК визначене такими занадто загальними, здебільшого оцінковими і не досить конкретними ознаками, як «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом».
У науковій літературі вже зазначалося, що таке визначення ознак конкретного злочину невдале, оскільки майже всі навмисні злочини мають такі ознаки. Принаймні явна неповага до суспільства характерна для масових заворушень (ст. 294 КК), групового розбою (ч. 2 ст. 187 КК), групового зґвалтування (ч. 2 ст. 152 КК) та багатьох інших складів злочинів. Тому буває занадто складно відмежувати хуліганство від злочинів про(ти особи. У судовій практиці найбільшу кількість помилок виявлено саме при розмежуванні хуліганства і злочинів проти особи. Пленум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 р. № 3 «Про судову практику в справах про хуліганство» зазначив, що дії, які супроводжувались погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім'ї, квартирі, відносно родичів, знайомих і викликані особистими неприязними відносинами, неправильними діями потерпілих та інше, повинні кваліфікуватися як злочини проти особи.
Усе це так, але як їх відрізнити, за якими ознаками, оскільки і хуліганські дії, що передбачені ст. 296 КК, можуть бути вчинені у квартирі відносно родичів, знайомих? У п. 15 наведеної постанови Пленум Верховного Суду України вказав на те, що суди повинні