Зокрема, у постанові від 24 червня 1983 року № З «Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання продовольчих товарів, їх втрату і псування в системі державної торгівлі та споживчої кооперації» Пленум Верховного Суду зазначив, що судами допускаються помилки з кваліфікації дій винних за способом вчинення розкрадання, розміром (вартістю) викраденого, за ознакою повторності, у відмежуванні розкрадань від інших складів злочинів, закінченого розкрадання від незакінченого, продовжуваного — від повторного. Як бачимо, помилки трапляються майже у всьому спектрі кваліфікування злочинів проти власності. У постанові від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» Пленум Верховного Суду України зазначив, що «допускаються судами помилки в кваліфікації умисних убивств при розбійному нападі, з хуліганських мотивів, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених при інших обтяжуючих обставинах».

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992р. вказується, що «суди допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб, відмежуванні одних злочинів від інших, вирішенні питань про наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні мір кримінальних покарань».

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про хуліганство» від 28 червня 1991 р. зазначається, що «деякі суди як хулі-ганство кваліфікують дії осіб, які вчинили більш тяжкі злочини, засуджують за ч. 1 ст. 296 КК осіб, які вчинили злісне чи особливо злісне хуліганство, кримінальне каране хуліганство розцінюють як дрібне хуліганство і, навпаки, до кримінальної відповідальності притягують осіб, які вчинили дрібне хуліганство. Допускають інші помилки при кваліфікації дій винних».

Велике практичне значення кваліфікація злочинного діяння має тому, що вона визначає:

1) юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість);

2) міру відповідальності і міру покарання;

3)обтяжуючі обставини, що суттєво посилюють кримінальну відповідальність за вчинення наступних злочинів (п. 1 ст. 67, ч. 2 ст. 185-189, п. 13 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 368, ч. 2 ст. 369 та деякі інші норми КК);

4) підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності - статті 44-49 КК.

5) правові наслідки кримінальної відповідальності (позбавлення певних прав — статті 55, 58 КК, судимість - ст. 88 КК, адміністративний нагляд - ст. 395 КК).

Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конкретного діяння, а лише ті з них, які визначають його кримінально-правовий зміст, тобто є ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються при кваліфікації, обмежений законом, рамками складу злочину. Але за межами складу злочину є чимало інших ознак, обставин, які мають кримінально-правове значення - соціальна характеристика особи - суб'єкта злочину, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, певні обставини вчинення злочинного діяння тощо.

Згідно з цим у кожному злочині можна виділити такі групи ознак:

1) вся сукупність ознак і властивостей злочину;

2) ознаки і властивості, які мають значення для вирі-шення кримінальної справи;

3) кримінально-правові ознаки - ознаки складу злочину.

Аналіз кримінально-правових особливостей усіх ознак вчиненого діяння свідчить, що для його кваліфікації вирішальне значення мають не всі, а лише деякі ознаки злочину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознаками викрадення не відрізняються від суміжних складів злочину. Всі відомі способи викрадення чужого майна вчиняються лише навмисно і з корисливих мотивів. Причому умисел усіх викрадачів лише прямий, оскільки викрасти чуже майно без бажання заволодіти ним неможливо.

При кваліфікації викрадення найбільше помилок трапляється тоді, коли незадовільно оцінені і враховані ознаки способу вчинення діяння (таємно чи відкрито, з насильством, небезпечним для життя і здоров'я потерпілого чи не небезпечним тощо), коли визнається - викрадення було вчинено одним суб'єктом чи групою осіб, викрадення було закінченим чи діяння утворює лише замах на вчинення злочину, або тоді, коли визнається розмір викраденого. Судова практика свідчить, що саме такі помилки трапляються при кваліфікації викрадення чужого майна. Так, судова колегія Верховного Суду України у своїй ухвалі від 13 грудня 1988 p., у справі Я. та М., зазначила, що суд допустив помилку при відмежуванні вимагання від грабежу або від розбою. При такому відмежуванні, зазначила колегія, необхідно враховувати, що при вимаганні погроза насильством спрямована на одержання майна в майбутньому, а не в момент застосування погрози. Отже, помилка виникла внаслідок неправильної оцінки судом лише однієї ознаки — моменту отримання майна за наміром злочинця. В іншій справі суд припустився помилки, неправильно визначив-ши вартість викраденого майна.

Такі помилки трапляються і при кваліфікації інших злочинів. Наприклад, замах на вбивство (статті 15 і 115 КК) від заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 121 КК) відрізняється у більшості випадків лише однією ознакою суб'єктивної сторони складу злочину - видом умислу. Теорією та практикою давно доказано, що змах на вбивство може бути вчинена лише з прямим умислом або, інакше кажучи, діяння може кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли воно було вчинене з прямим умислом.

Між тим трапляється, що суди іноді ретельно не досліджують цю ознаку суб'єктивної сторони злочину і припускаються помилок. У багатьох ухвалах судова колегія Верховного Суду України вказала судам на допущені ними помилки, наголошуючи кожного разу: замах на вбивство можливий лише з прямим умислом.

Рівним чином і умисне вбивство, відповідальність за яке передбачають статті 115 і