Після попереднього розслідування справу вирішував суд на основі спеціальної доповідної записки (екстракту), в якій підсумовувалися письмові матеріали розслідування і з них робилися виписки (витяги).

Крім обвинувального або виправдувального вироку, суд міг винести вирок про залишення обвинуваченого під підозрою. Такий вирок означав не звільнення обвинуваче-ного від відповідальності, а залишення питання про вин-ність відкритим. Обвинувачений залишався підозрюваним з різними обмеженнями прав, а в разі обвинувачення у вчиненні найбільш тяжких злочинів — позбавлявся волі В Росії залишеного в підозрі могли заслати в Сибір.

До обвинуваченого, щоб змусити його видати своїх спільників, катування могло застосовуватись і після його засудження.

Закони передбачали найрізноманітніші катування, хит-ромудрі й жорстокі. «У книгах, які замінювали у Франції кодекс, зустрічаються тільки ці жахливі слова — підготовче катування, попереднє катування, ординарне кату-вання, екстраординарне катування, катування із застере-женнями щодо доказів, катування без застережень про них, катування в присутності двох радників, катування, яке застосовується до жінок і дівчат, якщо тільки вони не вагітні. Здається, що всі ці книжки написані катом», — писав Вольтер у 1777 р. Такими ж терористичними були закони й інших феодальних держав, зокрема кримінально-судове уложення імператора «Священної Римської імперії германської нації» Карла V (1532), відоме в історії під назвою «Кароліна», розділ «Воїнського статуту» Петра І (1716) «Коротке зображення воїнських процесів або судових спорів». «Коли пригадуєш, скільки жахів сталося внаслідок самих законів, то завмирає серце й тремтить рука, — зауважує Вольтер. — Тоді з'являється бажання, щоб будь-який закон був скасований і щоб не було інших законів, крім совісті й здорового глузду магістратів. Але хто поручиться, що ця совість і цей здоровий глузд не помиляються? Чи не лишається тільки здіймати очі до неба й оплакувати людську природу?»

Можна було б навести безліч прикладів нелюдської жорстокості середньовічної юстиції. У Саксонії, напри-клад, суддя Карпцов підписав більш як 20 000 смертних вироків. Інший суддя відправив на вогнище більш як 700 чоловік.

Величезної шкоди завдали процеси про відьом. «У християнській Європі не було суду, який протягом цілих п'ятнадцяти століть не бруднив би себе дуже часто такими юридичними вбивствами... серед християн було більше ста тисяч жертв цієї ідіотської й варварської юриспруденції...», — зазначав Вольтер.

Панувала теорія формальних (або легальних) доказів. Доказова сила, ступінь достовірності кожного виду джерел доказів визначалися законом. Основним доказом, дос-татнім для засудження, «царицею доказів» вважалося ви-знання обвинуваченим своєї вини у вчиненні злочину, і саме для здобуття цього доказу й застосовувалися різні катування. Одностайні показання двох свідків вважалися повним доказом. Показання свідків розцінювалися залеж-но від особи свідка. Наприклад, у «Кароліні» читаємо, що «остаточне засудження будь-кого до кримінального пока-рання повинно здійснюватися на підставі його власного зізнання» (ст. 23); «якщо злочин засвідчать щонайменше два чи три гідних довір'я добрі свідки, які дають пока-зання на основі знання істини, то кримінальне судочин-ство має бути завершене відповідним винесенням вироку» (ст. 67).

У «Воїнському статуті» Петра І наголошувалося: «Коли хто визнає, що він винен, тоді подальше доказування не потрібне, бо власне зізнання є найкраще свідчення в світі». Про те, які свідки вважаються кращими, в ньому говорилося так: «Це слово кращі свідки розуміється, що свідок чоловічої статі більше від жіночої, і знатний більше від незнатного, учений від невченого і духовний від світської людини поважним буває».

Інквізиційний процес лишив після себе недобру па-м'ять в історії людства. У Франції його було скасовано під час буржуазної революції 1789—1794 рр„ в інших країнах Західної Європи — в основному після буржу-азних революцій 1848 р., в Росії — судовою реформою 1864 р. Але в XX ст. інквізиційний процес фактично або юридичне відродився в державах з диктаторськими, те-рористичними режимами. Вдаються до катування і в наш час.

Змішана (або континентальна) форма кримінального про-цесу виникла у Франції після буржуазної революції 1789—1794 рр. Свого класичного законодавчого виразу вона набрала в Кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 р. за Наполеона І й пізніше була сприйнята всіма континентальними державами, серед них і Росією в 1864 р., коли було затверджено Статут кримінального судочинства державами Латинської Америки, Азії й Аф-рики. Вона застосовується й нині.

Модель змішаної форми процесу така. Розслідують кримінальні справи поліція й слідчий суддя, який входить до складу суду й формально не залежить від прокурора. Кримінальне переслідування (кримінальний позов) об-винуваченого перед слідчим суддею здійснює прокурор. Він наділений повноваженнями, які забезпечують його вплив на хід розслідування справи. На попередньому роз-слідуванні обвинувачений має ряд процесуальних прав, але в цілому воно будується за схемою інквізиційного процесу. Коли ж справа надходить до суду, вона розгля-дається гласно й усно, діє принцип безпосередності, зма-гальності, вільної за своїм внутрішнім переконанням оцінки доказів суддями, обвинувачений має право на за-хист. У судовому засіданні прокурор чи інша особа, що виступає як обвинувач, і підсудний — формально рівно-правні сторони. Справи про найбільш небезпечні кри-мінальні вчинки розглядаються за участю присяжних засі-дателів.

Кримінальний процес України в основі своїй також змішаний, тобто слідчо-судовий.

«Таким чином, — зазначав І. Я. Фойницький, — істо-рія кримінального процесу розпадається на три основні періоди: 1) підпорядкування державного начала приватно-му; 2) поглинення державним началом не тільки приват-ного начала, а навіть