Р Е Ф Е Р А Т н а т е м у:

Форми власності на землю в Україні

Історичний екскурс

З давніх часів до сьогодення Україна вражає і чужинців, і співвітчизників своїми як розмірами, так і якісними характеристиками природи. Досить нагадати, що Україна володіє майже 25 відсотками чорноземів світу з найбагатшими ґрунтами. Для регулювання земельних відносин в Україні вироблялися різноманітні правила і норми — від прадавніх звичаїв і традицій, «Руської Правди», козацьких універсалів. Березневих статей Б.Хмельницького, Конституції П.Орлика, універсалів і Конституції Центральної Ради до законодавства більшовицьких часів. Але жодного разу ці норми не могли бути реалізовані в умовах відсутності української державності. Після проголошення у 1990 році Декларації про державний суверенітет України Законом «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 року запроваджено три форми власності: державну, колективну, індивідуальну (особисту і приватну трудову). Вважаючи першочерговим завданням молодої держави зміцнення села, Верховна Рада прийняла Закон «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового ком-плексу» від 15 травня 1992 року, поставивши мету: «відродження селянства як господаря землі, носія моралі та національної культури, а високий рівень соціального розвитку села — основною умовою продо-вольчого і сировинного забезпечення країни, її економічної незалеж-ності» .

Актами про незалежність України земля, всі інші природні багатства визнані власністю Українського народу, матеріальною основою суверенітету держави. Але реалізація права власності Українського народу на землю почала здійснюватися своєрідно: схваленою 31 жовтня 1991 року Верховною Радою Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду (ідентичний текст якої чомусь відсутній у офіційних виданнях) передбачалося всю землю України поділити на рівні за розміром земельні ділянки і надавати їх у власність всьому дорослому населенню. Цей дещо оригінальний спосіб роздержавлення землі не здійснився: за рік перед цим та ж Верховна Рада прийняла постанову «Про земельну реформу», а 13 березня 1992 року — «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» і про затвердження у новій редакції наспіх опрацьованого Земельного Кодексу України, яким започаткувала кардинальні зміни у відносинах земельної власності.

Реформатори не усвідомлювали (або не бажали усвідомлювати), що перехід від державної соціалістичної власності на землю до різноманітних форм земельної власності за своїми масштабами перевершує націоналізацію 1917 року, і що без науково розробленої Концепції і Національної програми земельної реформи «кавалерійською, атакою» такі питання не вирішити. Україна в момент проголошення незалежності не була підготовлена до проведення реформ подібного масштабу: їй було непосильно на ті часи вирішення юридичних, соціально-політичних, економічних та організаційно-технічних проблем (закони, кошти, кадри, управлінські структури).

Тим часом Законом від 30 січня 1992 року, без будь-яких мотивів, скасовується індивідуальна (особиста і приватна трудова) форма власності і запроваджується приватна, тобто нетрудова, експлуататорська форма власності на землю.

Щоправда, і Закон України "Про власність" (ст.14), і Земельний кодекс України (ст.6) встановлюють право приватної власності громадян на земельні ділянки тільки для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва 4 обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва. Право власності на зазначені земельні ділянки набувається також у разі одержання їх у спадщину, одержання частки землі у спільному майні подружжя, купівлі-продажу, дарування та обміну. Тобто, ці підстави набуття права власності стосуються тільки земельних ділянок, перерахованих в статтях 14 і 6 згаданих Законів, і розширене тлумачення цієї норми закон не передбачає.

Земельний кодекс України теж не встановлює інших, видів приватної власності на землю як громадян, так і юридичних осіб. Обчислення середньої земельної частки Кодекс пов'язує тільки з одним-єдиним випадком: при наданні землі у власність громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства. Згідно з ч. 3 ст.6 Земельного кодексу середня земельна частка надається майбутньому фермеру безоплатно, решта земельної ділянки передається у його власність за плату. Ніякого паювання, сертифікатів, парцелізації чи приватизації землі, що є у колективній власності сільськогосподарських підприємств, Земельний кодекс не передбачає. Колективні сільськогосподарські підприємства, згідно з Законом України «Про власність» (ч 2 ст.20), визнаються суб'єктами права колективної власності, на землю, тому належна їм земля не може бути об'єктом приватизації як процесу роздержавлення. Цей самий Закон іменем України гарантує захист права власності на землю (статті 48, 51, 52) і встановлює відповідальність державних органів і посадових осіб, що порушують це право: жодний державний орган не має права втручатися у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування й розпорядження землею чи майном, або встановлювати непередбачені законодавчими актами України додаткові обов'язки чи обмеження і несе відповідальність за видання актів, які порушують права власників (статті 57, 58).

Рівнозначно це питання вирішується і Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві» від 15 травня 1992 року: «форми власності і організації виробництва в агропромисловому комплексі визначаються трудовими колективами і кожним його членом в порядку, встановленому діючим законодавством» (ст.З).

Тому будь-які дискусії щодо законності президентських Указів «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сіль-ськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільсько-господарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 року, «Про оренду землі» від 23 квітам 1997 року с безпредметні: підзаконні акти, які суперечать закону - не легітимні і не мають юридичної сили з моменту їх прийняття.

Опублікування згаданих указів мало б негайно