Опублікування згаданих указів мало б негайно стати предметом розгляду Верховної Ради з метою їх скасування як прийнятих з порушенням ст.57 Конституції України 1978 року, ст.18 Конституційного договору від 8 червня 1995 року, першої Конституції незалежної демократичної держави 1996 року, за якими правовий режим власності в Україні визначається виключно законами, а не підзаконними нормативними актами, якими є укази

Посилання в указах на ст.114-5 Конституції 1978 року і ст.25 Конституційного договору, які надають Президенту право видавати укази з питань, неврегульованих чинним законодавством, які діють до прийняття відповідних законів, теж не має будь-якої юридичної сили. По-перше, питання власності на землю були вирішені задовго до Указів Президента згаданими вище законами і постановами Верховної Ради; по-друге, з прийняттям Конституції України 1996 року, яка визнала єдиним власником землі Український народ, Укази Президента взагалі втратили силу, і звернення до Конституційного Суду для підтвердження цієї обставини непотрібне.

Проте невтручання парламенту у несумісні з чинним законодавством дії Президента щодо експериментів з власністю на землю дуже дорого обійшлися економіці України, призвівши до катастрофи її аграрного сектору.

Тільки пізніше стало очевидним, що так звана земельна реформа була ініційована і нав'язана через Світовий банк і Міжнародний валютний фонд, які поставили питання про надання Україні грошової допомоги на структурну перебудову сільського господарства (ліквідація великих державних і колективних сільськогосподарських підприємств, зняття мораторію на продаж землі, ліквідація експортного мита, проведення закупок зерна через агробіржі, приватизація зернового господарства тощо) у пряму залежність від виконання нею вимог зарубіжних фінансових кіл.

Право державної власності на землю

Земельна реформа, що проводиться в Україні, як складова частина економічної реформи має на своїй меті такий перерозподіл земель, який дозволить створити умови для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель.

Основним принципом, що визначає напрями земельного реформування, є відміна монополії держави на землю. Дане положення випливає з того, що законодавче закріплення одержала багатосуб’єктність права власності на землю і рівність всіх форм земельної власності. При цьому необхідно підкреслити, що перетворення права державної власності на землю торкається не тільки зміни його винятковості, монопольного положення, але і самої суті даного права. Зміни відносин земельної власності потребують докладного аналізу можливих економічних, екологічних і соціальних наслідків.

Власність на землю — явище складне і багатогранне. Його можна розглядати в різних аспектах: економічному, соціальному, юридичному. Термін «власність» іноді використовується для позначення предметів матеріального світу, що знаходяться в когось у власності. Ототожнення власності з об'єктами матеріального світу виявляється, наприклад, в Законі України «Про власність» (ст.9), згідно яким об'єктами права виняткової власності народу України є земля, її надра, повітряний простір і інші природні ресурси.

В соціально-економічному аспекті під формою власності на землю слід розуміти спосіб привласнення землі. Тому законодавець закріплює, наприклад, державну, колективну, приватну і інші форми власності на землю. В правовому ж, юридичному аспекті форма власності є формою приналежності землі конкретним суб'єктам, яку наділяють певною правомочністю. У зв'язку з цим в законодавстві розрізняють власність на землю держави, громадян і юридичних осіб.

Відповідно до положень Земельного кодексу України розрізняються три форми власності на землю — державна, колективна і приватна, які оголошуються рівноправними. Конституція України (ст. 14) не згадує розподілу власності на форми, а закріплює право власності на землю громадян, юридичних осіб і держави, тобто містить класифікацію даного права по суб'єктному складу.

До недавнього часу земля згідно із законом була об'єктом права виняткової державної власності. Це означало, що всі відносини з приводу користування нею ґрунтувалися на праві виняткової державної власності і зумовлювало переважно адміністративні методи регулювання відносин у сфері використовування і охорони земель. Вважалося, що ніхто інший, окрім держави, не може виступати власником землі. Крім того, винятковість визначала положення, при якому в межах країни не існувало безгосподарних земельних ділянок. З винятковості права державної власності випливав і принцип невідчужуваності землі. Вона була повністю вилучена з цивільного обороту і не могла виступати предметом цивільно-правових операцій. Але монопольне положення держави як власника землі не забезпечувало екологічно збалансованого землекористування, належну охорону земель і підвищення їх родючості.

Економічні перетворення, що проводяться в Україні, направлені на демонополізацію державної власності взагалі, у тому числі на землю.

Наслідком цього стала відмова від концепції виняткової державної власності на землю. Але в окремих нормативних актах законодавчо закріплено виняткове право народу України на землю. Так, в ст.9 Закону «Про власність» земля разом з іншими природними ресурсами названа об'єктом права виняткової власності народу України. Землю в числі об'єктів права власності українського народу називає і ст. 13 Конституції України. Згідно Конституції від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Народ України, як витікає із змісту ст. 10 Закону «Про власність», здійснює своє право власності через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів. Але в особі Верховної Ради України діє і держава як суб'єкт права державної власності (п. 1 ст.32 Закону «Про власність»). Державні ж підприємства і установи, незважаючи на