Земельним кодексом України встановлено, що в державній власності знаходяться всі землі України, за винятком земель, переданих в колективну і приватну власність. Вся ж решта землі — власність державна. Як видно, в даному випадку має місце своєрідна презумпція державної власності на землю, що виключає існування її як нічийної.

Згідно закону не можуть передаватися в колективну і приватну власність землі, що мають особливе екологічне і соціально-економічне значення. До них відносяться: землі загального користування населених пунктів, а також землі, надані для розміщення будівель органів державної влади і державної виконавчої влади, землі природоохоронного і оздоровчого, рекреаційного і історико-культурного значення, землі лісового і водного фонду і ін. Перелік земель, які не можуть передаватися в колективну і приватну власність, вичерпний. Він не підлягає розширювальному тлумаченню. Як видно, в цей перелік законодавець включив тільки ті землі, які характеризуються особливою соціально-економічною і екологічною значущістю. Законодавче закріплення специфічного статусу даних земель припускає перш за все їх підвищену охорону і захист як від негативних природних явищ, так і від неправомірних дій різних суб'єктів. Можливості охорони земель, що знаходяться в державній власності, ширше, ніж інших земель.

Необхідність збереження права державної власності на значну частину земель обумовлена загальнодержавними і суспільними, тобто публічними інтересами. Що тут слід мати на увазі? Наявність державної власності на землю дозволяє забезпечувати функціонування єдиної енергетичної і космічної систем, транспорту, зв'язки, оборони, реалізацію інших загальнодержавних інтересів. Державна власність на землю лежить в основі вирішення багатьох екологічних проблем. Це торкається, зокрема, екологічного стану земель.

Право приватної власності на землю

Фактичну легалізацію права приватної власності на землю звичайно пов'язують з ухваленням Верховною Радою України 13 березня 1992 р. новій редакції Земельного кодексу України. Але до цього був прийнятий Закон України від 30 січня 1992 р. «Про форми власності на землю», який не тільки встановив багатосуб’єктність даного права, але і закріпив рівноправність приватної, колективної і державної власності на землю. Така рівноправність, як випливає із змісту земельно-правових актів, забезпечується єдиним для всіх суб'єктів механізмом реалізації права власності і захисту суб'єктивних прав кожного власника землі. Законодавче закріплення права приватної власності на землю і визнання її рівноправною формою економіки висувають задачу теоретичного осмислення багатьох аспектів її суті, перспектив і меж функціонування.

Юридичне поняття приватної власності повинне ґрунтуватися на іншому початковому принципі. Необхідно враховувати в першу чергу, що по своїй суті земля — категорія еколого-економічна. Вона є складовим і найважливішим елементом єдиної екосистеми.

Хоча земля і виступає самостійним об'єктом права власності, вона знаходиться в нерозривному екологічному взаємозв'язку з іншими природними ресурсами, невіддільна від природного середовища і підкоряється об'єктивним законам розвитку і функціонування екосистеми.

Таким чином, право приватної власності на землю можна визначити як визнане законом право, яке закріплює належність конкретної земельної ділянки як елемента екосистеми особі (власнику) і визначає його права і обов'язки з приводу цієї ділянки.

Земельний кодекс України (ст.6) суб'єктами права приватної власності на землю називає тільки громадян України.

Зарубіжний досвід земельних відносин переконливо свідчить, що абсолютного права приватної власності в сучасних умовах фактично не існує. На сучасному етапі доцільність законодавчого закріплення абсолютного характеру права приватної власності на землю викликає сумнів навіть в країнах Західної Європи. Дане право зазнає істотні зміни під впливом в першу чергу екологічних, а також економічних і соціальних чинників. Все частіше беруться до уваги об'єктивне обмеження землі в просторі, незмінність її місцеположення, нерозривний зв'язок з природним середовищем в цілому і ін. При цьому йдеться про об'єктивно наростаючу соціальну значущість державної організації використання землі.

В сучасних умовах України право приватної власності громадян на землю покликане і може зіграти об'єктивно позитивну роль в становленні ринкових економічних відносин. Приватна власність на землю дозволить громадянину відчувати себе повноправним господарем, не залежним значною мірою від місцевих чиновників. Вона є неодмінною умовою реструктуризації колишньої колгоспно-радгоспної системи в дійсно демократичні сільськогосподарські підприємства, кооперативи, суспільства, а також створення мережі фермерських господарств, що є однією з основних цілей земельної реформи.

Чинне земельне законодавство закріплює право приватної власності фактично тільки на поверхню відповідної земельної ділянки. При цьому правові накази надають можливість приватному власнику використовувати інші природні ресурси (надра, води і ін.) в межах конкретної земельної ділянки на титулі права користування. При такому положенні з необхідністю виникає питання: на якій глибині закінчується поверхня, що є об'єктом права приватної власності? Треба мати на увазі і те, що використання землі, наприклад, як засобу виробництва в сільському господарстві найтіснішим чином пов'язано з природним середовищем, використанням всього комплексу природних чинників. Тому питання про приналежність природних ресурсів, що знаходяться на земельній ділянці (або в його межах), переданій в приватну власність, є вельми актуальним. Було б доцільним розширити межі повноважень приватного землевласника і на деякі інші природні ресурси, розташовані в межах земельної ділянки (загальнопоширені корисні копалини, замкнуті водойми і ін.).

В літературі висловлюється думка, що визнання приватної власності на землю припускає встановлення аналогічного режиму і на інші компоненти біосфери, які не просто є невід'ємним надбанням народу, що проживає на відповідній