В підставу позову може входити як один, так і декілька юридич-них фактів. Однак для обґрунтування вимоги адвокат повинен на-водити завжди повний комплекс фактів. Відсутність одного з них може зробити вимогу необґрунтованою. Так, наприклад, підставою позову про стягнення коштів на утримання дітей (аліменти) є: а) факт перебування позивача і відповідача в зареєстрованому шлюбі; б) факт народження дитини в цьому шлюбі; в) факт перебування дитини на утриманні позивача. Тільки при наявності цього комплек-су (складу) фактів позовна вимога може вважатися обґрунтованою.

Підстава позову включає в себе ті юридичні факти, які під-тверджують наявність чи відсутність спірних правовідносин, а також факти, які підтверджують порушення прав позивача (при-від до пред'явлення позову).

Юридичні факти, покладені в підставу позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. Від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору.

Слід підкреслити, що чинне процесуальне законодавство не ви-магає від позивача обґрунтування своїх вимог відповідними норма-ми права. На суд покладається обов'язок встановити спірні правовід-носини і застосувати до них відповідні норми матеріального права.

Підстава позову має важливе практичне значення. Правильне її встановлення визначає межі доказування, а також є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

Підстава позову викладається в позовній заяві. Однак, як вже
зазначалося, протягом всього часу розгляду справи по суті позивач має право змінити підставу позову (ст. 103 ЩІК). Така зміна може мати місце і допускається чинним законодавством з метою встановлення об'єктивної істини і дійсних взаємовідносин між сторонами. Разом з тим закон дещо обмежує позивача у можливості зміни підстави позову: міняючи її, позивач не може
вийти за межі спірних правовідносин.

Слід зазначити, що в теорії цивільного процесуального пра-ва немає єдиної думки щодо складових частин (елементів) позову. Одні процесуалісти вважають, що немає необхідності виділя-ти зміст позову як окремий елемент, оскільки він охоплюється предметом і підставою, інші — заперечують проти цієї точки зору і обґрунтовують необхідність виділення такого елементу.

Виділення змісту позову як його елементу є необхідним, ос-кільки в позові повинні відобразитися дві вимоги позивача: ви-мога до суду про захист порушеного чи оспорюваного права і вимога позивача до відповідача. Тому під змістом позову необ-хідно розуміти вид судового захисту, за яким позивач звертається до суду. Позивач може просити суд винести рішення: про присуд-ження йому певної речі; про поновлення порушеного права; про визнання наявності чи відсутності суб'єктивних прав; про зміну чи припинення існуючого між сторонами правовідношення. Тому вимога позивача про присудження, визнання чи перетворення певних правовідносин і є змістом кожного позову.

Виділення змісту позову як вимоги позивача, направленої до суду, про здійснення певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити підвідомчість даної справи суду, а також встановити межі дослідження справи в судовому засіданні і постановити конкретне, повне і доступне рішення що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права. За змістом позови класифікуються на окремі види.

Всі елементи позову тісно пов'язані між собою. Юридичні
факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і є
підставою позову, визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, що складають предмет позову. В той же час матеріально-правова вимога визначає процесуальну форму захисту, тобто зміст позову.

Позовна заява складається адвокатом у письмовій формі за визначеним ст. 137 ЦПК змістом. Суддя, до якого надійшла заява з додатками, вирішує питання про її прийняття. Відмова у прийнятті оформляється мотивованою ухвалою, яка може бути оскаржена адвокатом (ст. 136 ЦПК) за наявності у нього відповідного повноваження. З прийняттям позовної заяви ви-никають цивільні процесуальні правовідносини, у яких бере участь адвокат, котрий набуває прав і обов'язків процесуаль-ного представника.

Підготовка цивільних справ до судового розгляду, метою якої є забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи, покладена на суддю (ст. 143 ЦПК). Процесуальні дії осіб, що беруть участь у справі, а також їх процесуальних представників (в тому числі адвокатів) здійснюються, в осно-вному, на вимогу судді. Разом з тим процесуальні дії по підготовці цивільної справи до судового розгляду можуть здій-снюватися і за ініціативою процесуальних представників-адвокатів і спрямовуватися на визначення характеру спірних правовідносин, обставин, які підлягають встановленню, на відшукання доказів, на визначення кола осіб, що братимуть участь у справі тощо.

Адвокатові, перш ніж почати збирати докази , необхідно визначити , які докази повинні бути зібрані, треба установити предмет і межі доказування. Як правильно відзначав П.Я. Трубників , "непоодинокі випадки, коли суб'єкти доказування починають збирати доказу , не сформулювавши чітко його предмет, що приводить до помилок"1.

При підготовці справи до судового розгляду адвокат повинний чітко визначити предмет доказування. Правильно визначити предмет доказування по цивільній справі - значить додати всьому процесові збирання, дослідження й оцінки доказів потрібний напрямок. У юридичній літературі під предметом доказування розуміється сукупність юридичних фактів, від установлення яких залежить розгляд справи1. Щоб правильно визначити предмет доказування, необхідно визначити характер правовідносин сторін і закон, яким варто керуватися при розгляді суперечки. Без визначення обставин, що підлягають включенню в предмет доказування, не можна також правильно визначити і характер правовідносин сторін і відповідну до застосування норму матеріального права. Обидві ці задачі повинні виконуватися адвокатом одночасно.

Представники вправі ставити перед суддею питання про витребування доказів