Представництво в цивільному процесі: окремі проблеми.

Суттєві зміни в суспільних відносинах, які набули поширення з початку 90-х років, а також конституційне закріплення правових основ нової демократичної країни зумовили необхідність докорінного перегляду правового статусу осіб, які можуть здійснювати представництво інтересів осіб та держави, та їх представницьких функцій.

Останнім часом з'явилося багато публікацій, присвячених окремим аспектам представництва, але вони не узагальнені в єдиному комплексному дослідженні всіх аспектів представництва. Крім того, багато публікацій в юридичній літературі висвітлюють представницькі функції, здійснювані адвокатом. Інші автори присвячують свої праці представництву інтересів юридичних осіб в цивільному праві.

Цивільне процесуальне представництво — це такі юридичні відносини, за якими одна особа         представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів.

Цивільний процесуальний представник — це особа, яка здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах довірителя.

Згідно з чинним законодавством України представник віднесений до осіб, які є учасниками у справі, і, відповідно, наділений юридичною підготовкою. Він є самостійною процесуальною особою, хоча і представляє інтереси сторін та третіх осіб.

Зрозуміло, не всі громадяни мають достатню юридичну підготовку та володіють достатніми знаннями у галузі права для того, щоб кваліфіковано вести свої справи в судах та інших органах. Саме для цього й створено інститут представництва.

Існує два окремих види представництва — представництво в цивільному праві й процесуальне представництво, які суттєво відрізняються одне від одного і мають різну мету. Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від сторони у договорі доручення і визначається ст. 1000 Цивільного кодексу України, тобто відносини між повіреним і довірителем, як правило, матеріального характеру.

Цивільний договір застосовується у випадках, коли громадяни, що беруть участь у цивільних правовідносинах, не мають можливості діяти самостійно або ці дії бажано було б довірити іншим особам, які мають кращі можливості. Так, громадяни доручають один одному здійснення купівлі, продажу, отримання чи передачу грошей або речей, отримання заробітної платні тощо. У підприємництві за допомогою такого виду договору оформлюються відносини за участю брокерських організацій чи інших посередницьких структур.

З юридичної точки зору договір доручення можна вважати договором про представництво, оскільки повірений зобов'язаний діяти від імені довірителя. В цьому сенсі можна виділити окремі відносини, які випливають із договору, що притаманні як цивільному представництву, так і цивільному процесуальному (судовому) представництву. Наприклад, норма про сумлінне виконання представником своїх обов'язків.

Разом з тим і процесуальному представнику можуть надаватися довірителем деякі повноваження на вчинення процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору. Так, процесуальний представник може користуватися правом на одержання присудженого майна або грошей за наявності у нього повноважень, які чітко вказані в його довіреності згідно з ст. 115 ЦПК.

Правове ж становище процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами статей 98, 112, 113, 117 ЦПК. Ці функції також визначені статтями 1, 6 Закону України «Про адвокатуру». Мета процесуального представника допомогти особі, яку представляють, у здійсненні її процесуальних прав, попередити їх порушення у цивільному процесі, домогтися для неї найбільш сприятливого рішення і надати суду допомогу в здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Засоби досягнення цієї мети також різні. Процесуальний представник для досягнення своєї мети може користуватися лише засобами, вказаними у законі (наприклад позов, зустрічний позов, заперечення, клопотання та ін.). В цивільному ж праві ці засоби визначає особа, яку представляють, або, за розсудом представника, у певних випадках і він сам.

Необхідно звернути увагу і на те, що норми інституту представництва у цивільному праві не встановлюють, хто конкретно може бути представником, а хто ні. В цивільному процесі щодо цього інший підхід. Тут чітко і повно встановлено, хто може виступати в суді представником (статті 112, 113 ЦПК), а також, кому і за яких обставин це заборонено (ст. 116 ЦПК).

Доречно також звернути увагу на те, що підготовка документації, вся технічна робота забирають у юриста певну кількість зусиль та часу, що відволікає його від основної діяльності — роботи над законодавством, яке, до речі, в Україні дуже швидко змінюється.

Процесуальне представництво в судах в більшості випадків здійснюється саме адвокатами. Відповідно до ст. 1 Закону «Про адвокатуру» вона є добровільним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян і юридичних осіб, надавати їм юридичну допомогу.

Головним завданням адвокатури є служіння інтересам суспільства, боротьба в судах та інших органах за правильне розуміння та застосування права. Разом з тим в сучасних умовах, коли адвокатура втратила державну підтримку, адвокат змушений обирати між служінням державним інтересам та приватним інтересом свого клієнта. Адвокатура має переважно подвійний характер, коли жоден з цих інтересів належним чином не захищається, або ж один з них доводиться принести в жертву (як правило, від цього залежить матеріальне благополуччя самого адвоката).

Говорячи про види цивільного процесуального представництва, варто зупинитися на класифікації за підставами залежно від юридичної значущості волевиявлення особи, яку представляють. Для виникнення цивільно-процесуального представництва слід розрізняти: а) представництво добровільне; б) представництво обов'язкове.

Добровільне представництво може бути, по-перше, договірним і, по-друге, представництвом, що грунтується на членстві в громадських організаціях, яке ще має назву “суспільне представництво”. Підставою виникнення договірного представництва є або цивільний договір доручення, або трудовий договір, з яких випливають повноваження