Під суспільним представництвом розуміється представництво, яке здійснюється уповноваженими особами громадських організацій у справах членів цих організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких захищають ці організації. Підставою виникнення представництва є факт вступу до громадської організації, яка згідно з законом та відповідно до свого статуту зобов'язана надавати юридичну допомогу своїм членам. До таких організацій належать профспілки, а також спілки осіб творчих професій.

Представництво обов'язкове поділяється на законне, в якому коло повноважень представника визначається законом, та статутне, за яким ці повноваження визначаються статутами та положеннями, що мають статус юридичної особи, яку представляють.

Законне представництво передбачено для повністю недієздатних громадян, частково та обмежено дієздатних. Підставами виникнення законного представництва є: 1) факт походження дитини, встановлений та зареєстрований належним чином; 2) факт усиновлення, зареєстрований належним чином; 3) адміністративний акт про призначення опіки чи піклування.

Законне (необхідне, обов'язкове) процесуальне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо.

Законними представниками у справі є батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники. Функції законних представників недієздатних осіб, які знаходяться на піклуванні в державних чи громадських закладах, покладені на їх адміністрацію. Законним представником у суді в цьому випадку є або керівник відповідного закладу, або призначений ним працівник.

Законні представники мають право доручати ведення справи в суді іншому представнику, якого вони обирають для кращого захисту прав та інтересів своїх підопічних осіб.

Законне представництво визначено статтями ПО та 111 ЦПК. Однак слід зауважити, що види представництва чинним ЦПК чітко не визначені. Стаття 110 Кодексу має назву «Види представництва», але чітко їх не визначає, хоча зі змісту можна зрозуміти, що йдеться про представництво фізичних та юридичних осіб. В першій частині цієї статті наведено лише деякі правила щодо представництва, а в другій та третій — йдеться не про представництво, а про участь в цивільному процесі органів юридичних осіб.

В новому Цивільному процесуальному кодексі України, на мою думку, необхідно врахувати цей недолік і чітко визначити два види цивільного процесуального представництва: 1. Добровільне представництво: представництво фізичних осіб; представництво юридичних осіб. 2. Законне представництво.

Перелік документів, що стверджують повноваження представників, наведений у ст. 42 ЦПК. Відповідно до ч. 6 зазначеної статті існує так звана «протокольна участь» цивільного процесуального представника, тобто здійснення представництва у суді без посвідченої належним чином письмової довіреності. В судовому засіданні повноваження представника підтверджуються усною заявою довірителя, яка фіксується у протоколі судового засідання, але при цьому представник не має права брати участь у наступних судових засіданнях в разі відсутності самого довірителя.

Отже, представництво в суді, тобто процесуальне представництво, є самостійним процесуальним інститутом, а не різновидом загальноцивільного, як іноді доводять в судовій практиці та в юридичній літературі.

Використана література:

1. Терты шников В.И. Гражданский процесе: Курс лекций. — Харьков, 2001. -С. 73.

2. Ш т е ф а н М.Й. Цивільний процес. Підруч. для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. - К., 1997. - С. 142, 146, 147.

3.  Гражданский процесе: Учеб. Изд. третье, перераб. и доп. / Под ред. В.А.Мусина, Н.А.Чечиной, Д.М.Чечота. — М., 2001. — С. 96.

4. Ш т е ф а н М.Й. Сучасні системи адвокатури. — К., 1993. — С. 124—127.

5. Гражданский процесс: Учеб. для юрид. вузов / Под ред. проф. М.К.Треушникова. — 2-е изд., испр. и доп. — М., 1999. — С. 81.