Представник і представництво у конституційному та загальному судочинстві

Інститут представництва історично складався починаючи 60-х років минулого тисячоліття поряд з розвитком правовідносин, в яких досягнення мети і реалізація інтересів суб'єктами судового провадження все більше залежали від юридичне кваліфікованого, своєчасного і повного доведення їх до конституційного та загального, включаючи спеціалізоване, правосуддя.

Нині роль і значення уповноваженого представника як процесуального суб'єкта набувають все більшої ваги, оскільки від належного професійного представництва залежать не тільки охорона та захист оспорюваних прав, а й повне і всебічне доведення до суду доказів та обставин, які стосуються фізичних та юридичних осіб. Процесуальною стороною у судочинстві щодо застосування конституційно-процесуальних та загально-судових форм при здійсненні судового провадження за законодавством України є представник, який має забезпечити повноту і всебічність дослідження доказів у здійсненні неупередженого розгляду справи. До процесуальних ознак представництва, яке було закріплено у спеціальному законі «Про Конституційний Суд України» у 1996 p., зокрема у конституційному провадженні, можна насамперед віднести права, якими наділяється уповноважена особа (представник). Вони хоча і не повною мірою визначені законом, але випливають із смислу правовідносин, що є предметом розгляду і врегульовані Регламентом Конституційного Суду України. Практика довела, що з позицій процесуального права і необхідності визначення конституційних процедур він вимагає принципового доповнення та вдосконалення, адже Регламент не може суперечити Законові «Про Конституційний Суд України», що нині можна спостерігати при порівнянні цих нормативних актів.

Якщо торкатися загального поняття «представництво в суді», то варто зазначити, що інститут представництва набув законодавчого закріплення відповідно до завдань судочинства, маючи своєрідну правову спрямованість як у цивільному, так і в кримінальному процесах. Адміністративний процес орієнтувався на залучення стороною, яка несе відповідальність у деліктній сфері, тільки адвоката, зважаючи на те, що накладення адміністративних стягнень пов'язано з виною особи у вчиненні проступку, і тому протиправність дій (бездіяльність) фізичних осіб вимагала спростування (заперечення) з боку залучених адвокатів, які б мали можливість самостійно представляти інтереси особи, визнаної суб'єктом публічних правовідносин. Проте сьогодні з урахуванням перспективи реального створення адміністративних судів представництво інтересів громадян і юридичних осіб має бути докорінно переглянуте з точки зору реальних процесуальних форм забезпечення прав суб'єктів, які є сторонами в процесі.

Процесуальному представництву досить широко в аналітичному аспекті приділили увагу відомі вчені-процесуалісти М.Штефан, В.Комаров та С.Фурса[1], але з відомих причин їх повноцінні дослідження не торкалися конституційного провадження, а також адміністративного процесу.

Відмічаючи, що в цивільному праві та цивільному процесі вченими досягнуто вагомих успіхів у розробленні цього інституту, слід зауважити, що інститут представництва у конституційному провадженні до цього часу не піддавався критичному аналізу наукою конституційного права стосовно юрисдикції Конституційного Суду України. Мета, суть та значення уповноваженого представника та його процесуальне становище в конституційному провадженні ніким не досліджувалися. Проте важливим є з'ясування як матеріальної, так і процесуальної природи інституту представництва, шо є особливо важливим, насамперед у конституційному судочинстві, де здійснюється конституційний контроль за найбільш спірними нормативно-правовими актами держави, проводиться офіційне тлумачення норм Конституції та законів України. Відповідно до статей 54, 55 та 72 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Верховна Рада України прийняла 20 травня 1999 р. Постанову «Про участь Постійного представника Верховної Ради України у конституційному провадженні» [2]. Йдеться про нормативне закріплення правового статусу Постійного представника парламенту у конституційному провадженні, врегулювання повноважень щодо його участі при підготовці та розгляді Конституційним Судом конкретних справ, сприяння повноті і всебічності цього розгляду та прийнятті обгрунтованих рішень. Практика свідчить, що обсяг науково-правової інформації, яка не тільки доводиться, але й обґрунтовується Постійним представником у межах офіційного пояснення, що направляється Головою Верховної Ради Україна у відповіді на звернення судді Конституційного Суду України, допомагає формувати правові позиції в сфері конституційної юрисдикції, і, це, на наш погляд, є найістотнішим значенням функціонального призначення особи, яка реалізує свій статус уповноваженого представника парламенту в конституційному провадженні. Отже, поняття представника в цьому провадженні містить в собі три моменти: перший — наявність статусу особи представника; другий — можливість застосовувати надані повноваження в Конституційному Суді України самостійно і незалежно від інших учасників, кваліфіковано посилювати аргументацією правову позицію Голови Верховної Ради України, яка офіційно відображає інтереси парламенту щодо закону або його норми, які оспорюються в Конституційному Суді України. До них слід приєднати третій момент — це обов'язковість участі Постійного представника у конституційному провадженні, коли йдеться про конституційний спір, або офіційне тлумачення норми Конституції України, або закону, іншого акта, який прийнятий Верховною Радою України і підлягає розгляду у Конституційному Суді України. Отже, Постійний представник Верховної Ради України виступає особою, покликаною реалізувати (захистити, роз'яснити, витлумачити) офіційну позицію єдиного законодавчого органу, який здійснив законодавчу владу і оформив її у прийнятому рішенні (законі, постанові та ін.).

Постійний представник Верховної Ради України, як і інші її представники (народні депутати України), по кожній справі публічного слухання у Конституційному Суді України реалізує конституційну модель взаємодії парламенту з Конституційним Судом України (п. 26 ст. 85, статті 150 і 151 Основного Закону України) і тому виходить із праворозуміння основ діяльності Верховної Ради України, яка пов'язана із законодавчим процесом. Його функціональна спрямованість обумовлює доведення до Конституційного Суду не тільки змісту права (по конкретних колізіях), але й самого порядку його формування, втілення