На відміну від альтернативних, факультативні зо-бов’язання це такі зобов’язання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається мож-ливість замість цієї дії виконати іншу. Наприклад, борж-ник повинен передати кредитору майно, але замість цього він може виконати певну роботу, якщо виконання першого стає неможливим, при цьому кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначено, дії.

Зобов’язання, за яким боржник повинен виконати певну дію, а кредиторові належить право вимагати вчи-нення такої дії, називають зобов’язанням з позитивним змістом. Якщо ж кредитор має право вимагати від бор-жника, щоб той утримувався від вчинення певної дії, і той зобов’язаний її не вчиняти (наприклад, автор не по-винен передавати рукопис іншому видавництву), то такі зобов’язання мають назву зобов’язань з негативним зміс-том [3,c.17].

Цивільне законодавство розрізняє також головні і до-даткові (акцесорні) зобов’язання. Додатковим є зобов’я-зання, мета якого забезпечити виконання головного зо-бов’язання (так, угода про заставу забезпечує виконання основного договору-позики). Додаткові зобов’язання ті-сно пов’язані з головним і припинення головного зо-бов’язання відповідно припиняє і додаткове.

У більшості випадків особистість боржника чи кре-дитора не впливає на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Після смерті особи, яка є сто-роною за таким зобов’язанням, її права та обов’язки пе-реходять до спадкоємців. Але деякі зобов’язання на-стільки тісно пов’язані з особою боржника чи кредито-ра, що виконати їх в іншому суб’єктному складі немож-ливо. Такі зобов’язання називаються особистими зобов’я-заннями. Так, смерть автора припиняє дію видавничого договору про написання книги, оскільки спадкоємці ав-тора не набувають права на написання визначеного твору.

Розділ 3: Зобов’язання в цивільному праві зарубіжних країн.

3.1 Поняття зобов’язань.

В різних зарубіжних країнах по-різному відносяться до питання щодо визначення зобов’язання в законі, тобто про легальне визначення.

Німецькому цивільному Уложенню (далі - НЦУ) властивий високий ступінь узагальнення правових явищ, а особливо у сфері регулювання зобов’язальних правовідносин. Визначення зобов’язання ґрунтується на римському понятті. Закон виходить із загального визначення зобов’язання, даного в параграфі 241 НЦУ, згідно з яким “через зобов’язання кредитор має право вимагати від боржника виконання зобов’язання. Виконання зобов’язання може полягати також в утриманні від дії”. Дане визначення по суті містить вказівку як на активну, так і на пасивну сторони зобов’язання [5,c.124].

Французький цивільний кодекс (надалі - ФЦК) в титулі 3 книги третьої, глави “Про договори або про договірні зобов’язання”, не містить визначення поняття зобов’язання і взагалі не встановлює загальних принципів, які застосовуються до зобов’язань чи їх різновидів. Французьке цивільне право містить докринальне поняття, що визначає зобов’язання як правовий зв’язок, з допомогою якого одна особа зобов’язана щодо іншої особи - кредитора надати що-небудь, вчинити дію або утриматись від дії. Поняття зобов’язання опосередковано було викладене у ст.1101 ФЦК, і стосується визначення предмета договору: “договором є угода, за допомогою якої одна або декілька осіб зобов’язались перед іншою особою або перед декількома особами дати що-небудь, зробити що-небудь або не робити нічого”.[5,c.250]

Швейцарський закон про зобов’язання не дає визначення зобов’язання, хоча всі юридичні конструкції закону побудовані виходячи з розуміння зобов’язання, виробленого законодавством і доктриною Німеччини.

Англійське право зазнало значно меншого впливу римського права. В праві Англії як і в праві США до сьогодні ні в законодавстві, ні в прецедентному праві немає узагальненого поняття “зобов’язання”, яке носило б нормативний характер. Це не означає, що питання зобов’язальних правовідносин не виникає ні в судовій практиці, ні перед учасниками цивільного обороту. Воно завжди розглядається у зв’язку із договором або деліктом. Традиційна система англійського права не містить єдиного вчення про зобов’язання, однак викладає його в двох різних розділах, присвячених договорам і правопорушенням (law contract and law torts). Деякі питання розглядаються також в положеннях, присвячених приватній власності. У доктрині міститься загальне поняття зобов’язання, однак знову-таки воно застосовується або до договорів, або до деліктів, і обидва ці зобов’язання протиставляються один одному без вираження яких-небудь загальних ознак і принципів.

Таким чином, можна сказати, що зобов’язання в зарубіжному праві є майновим зв’язком між двома або декількома особами, що виражається у вчиненні певних дій або в утриманні від їх вчинення.

3.2 Види зобов’язань в цивільному праві зарубіжних країн.

В різних правових системах як в законодавстві, так і в науковій доктрині розроблені критерії класифікації, що дозволяють звести все різноманіття зобов’язальних правовідносин до декількох певних видів.[8, c.20]

Найпоширенішою і загальновизнаною в країнах континентальної Європи є їх класифікація залежно від підстав виникнення.

ФЦК всі зобов’язання поділяє на дві групи:

Очевидно, що ФЦК відтворив чотирьохчленну систему поділу зобов’язань залежно від підстав їх виникнення (яка характерна для римського цивільного права), при цьому доповнивши її зобов’язаннями із закону.

Головним видом зобов’язань за практичним значенням є договірні зобов’язання - адже договір, як підстава виникнення зобов’язання, зустрічається найчастіше.

Зобов’язання виникають з квазідоговору, коли між двома особами, що не перебувають між собою в договірних відносинах, виникають правовідносини, які за своїм характером і змістом схожі з договірними. В ст. 1371 ФЦК зазначається, що квазідоговорами, що породжують зобов’язання, є дії людини, вчинювані винятково із власної волі, з яких виникає зобов’язання перед третьою особою, а іноді і взаємні зобов’язання обох сторін. До числа таких дій закон відносить ведення чужих справ без доручення (ст. 1372, 1375