Зобов’язання, що виникають з квазідоговору зустрічаються значно рідше договірних, але виділення їх в самостійну правову категорію відображає потреби цивільного обороту в регулюванні таких відносин.

Зобов’язаннями з делікту і квазіделікту у ФЦК присвячено всього п’ять статей - з 1382-ї по 1386-ту, що пояснюється невеликим значенням цього виду зобов’язань в господарському житті Франції під час прийняття цивільного кодексу. Наявність зобов’язань з квазіделікту, як таких, що виникають у зв’язку із ненавмисним спричиненням шкоди, в результаті недбалості або необережності (ст. 1383), у французькій літературі розцінювалося швидше як данина древньоримській правовій традиції, ніж потреба часу навіть до моменту створення ФЦК).

П’ятий вид зобов’язань у французькому праві - зобов’язання, підставою виникнення яких є закон. До їх числа відносять зобов’язання аліментування, зобов’язання, покладені на опікунів чужого майна, зобов’язання, які згідно із законом обмежують земельну власність, регулюють відносини сусідства, та деякі інші.

Німецьке цивільне Уложення створило більш модернізовану систему класифікації зобов’язань залежно від підстав виникнення, відмовившись від громіздкої конструкції квазідоговору і застарілої - квазіделікту.

По німецькому праву зобов’язання виникають із закону, операцій, делікту (параграф 826-853), необгрунтованого збагачення (параграф 812-822) і ведення чужих справ без доручення ( параграф 677-687).

Зобов’язання, що виникають з договорів, продовжують залишатися одним з найважливіших видів зобов’язань. Разом з тим одностороннє волевиявлення, тобто одностороння угода набуло особливого практичного значення і широкого розповсюдження. За загальним правилом, одностороння угода служить підставою виникнення зобов’язань у випадках, прямо зазначених в законі. Розцінюючи видачу цінних паперів на пред’явника як односторонню угоду, можна сказати, що в умовах їх надзвичайно широкого розповсюдження (зокрема, розвитку чекового і вексельного обігу, а відповідно і спеціального законодавства) зобов’язання, що виникають з угод, стають одним з найважливіших видів зобов’язань разом з договірними зобов’язаннями. Саме ця обставина знайшла віддзеркалення в НЦУ.

Класифікація зобов’язань залежно від підстав їх виникнення в праві Швейцарії аналогічна німецькому праву. Швейцарський закон про виділяє такі підстави виникнення зобов’язань - закон, угоди, делікти, безпідставне збагачення і ведення чужих справ без доручення.

Праву Англії невідомий системний підхід в класифікації зобов’язань. Відсутнє законодавство, яке встановлювало б загальні принципи, включаючи систему підстав виникнення зобов’язань.[5, c.251]

Всі класифікаційні схеми носять суто доктринальный характер. Найпоширенішою класифікацією зобов’язань залежно від підстав їх виникнення є класифікація, що передбачає наступні підстави :

Аналогічний підхід спостерігається і в праві США.

Як зазначалось вище, договір є найважливішою підставою виникнення зобов’язання. Під договором в праві країн континентальної Європи розуміють угоду, направлену на встановлення, припинення або зміну прав і обов’язків (ст. 1101 ФЦК, параграф 305 НЦУ).[5, c.150] В різних зарубіжних правових системах розрізняють договори односторонні і двосторонні; договори алеаторні (ризикові), договори казуальні і абстрактні. У ФЦК міститься ще спеціальна вказівка на відмінність договорів відшкодувальних і безвідплатних, або доброчинних (ст. 1105, 1106), В англійському праві і в праві США договори поділяються на формальні, або договори “за друком” (contracts under seal), і прості договори (simple contracts).

Алеаторними договорами вважаються договори, в яких збиток або вигода кожної із сторін залежить від настання того чи іншого випадку (наприклад, договір страхування, договір парі). У ФЦК алеаторним договорам протиставляються договори комутативні, які не грунтуються на ризику.

Казуальними зобов’язальними договорами визнаються такі, з яких наявні “підстави” створюваних договором зобов’язань, наприклад, договір купівлі-продажу. В ньому “підставою” зобов’язання покупця є передача йому проданої речі у власність, а “підставою” зобов’язання продавця - отримання коштів за продану річ. Договори, в яких не виражені “підстави” створюваних ними зобов’язань, є абстрактними договорами. Як, наприклад, вексель. Вказана відмінність між казуальними і абстрактними договорами проводиться в цивільному праві континентальних європейських країн, зокрема у французькому праві.

В праві Англії і США здійснюється поділ договорів на “формальні”, що не вимагають для своєї юридичної сили зустрічного схвалення (consideration), і прості договори, які є недійсними за відсутності зустрічного схвалення.[5, c.152]

Існують і інші класифікації зобов’язань.

Іноді за зобов’язанням передбачається здійснення боржником однієї або декількох обумовлених дій. Залежно від можливості вибору або заміни однієї обумовленої дії іншою розрізняють факультативні та альтернативні зобов’язання.

Щодо альтернативних зобов’язань загальними для окремих іноземних правових систем можуть вважатися наступні положення.

При альтернативних зобов’язаннях передбачається, що право вибору однієї з передбачених боржником дій належить боржнику, якщо інше прямо не обумовлене в договорі. Вибір може бути зроблений як шляхом прямого повідомлення про неї, так і шляхом мовчання, наприклад, за допомогою передачі одного з тих видів товару, які альтернативно підлягали передачі продавцем покупцю. Здійснений вибір між передбаченими альтернативними діями набуває зворотної сили, а вибрана дія вважається обов’язковою для боржника з моменту самого виникнення зобов’язання, а не з того моменту, коли був зроблений вибір. У разі неможливості виконання якої-небудь з обумовлених дій без вини боржника або кредитора, боржник залишається зобов’язаним до здійснення тих дій, які і надалі можливо виконати. Якщо залишається можливим виконання лише однієї дії, то на ній концентрується зобов’язання, яке, таким чином, втрачає характер альтернативного.

Для визначення наслідків неможливості виконання однієї з альтернативних дій слід розрізняти, на кому лежить вина і кому належить право - боржнику чи кредитору.

А) При неможливості виконання однієї з дій з вини боржника: якщо право вибору належить боржнику, він зобов’язаний виконати ту дію, яка ще залишається можливою - саме до цієї дії і зводиться зобов’язання; якщо ж право вибору належить кредитору, останній має право вимагати від боржника або здійснення