Відповідно до ч. 2 ст. 104 ЦПК України боржник вправі протягом десяти днів з дня отримання су-дового наказу подати заяву про його скасування. Слід зазначити, що суд буде зобов'язаний чітко виконувати встановлену законодавцем процедуру направлення боржникові копії (а не другого при-мірника) судового наказу з копіями всіх доданих до неї документів. Згідно з ч.1 цієї статті такі до-кументи суд зобов'язаний йому направити лише рекомендованим листом із повідомленням.

Слід повністю погодитись з встановленими законодавцем скороченими строками, вказаними вище, — 10 і 5 днів [1,cт.104,106], оскіль-ки це свідчить про оперативність видачі судового наказу до виконання з урахуванням безспірності заявлених вимог і захисту порушених прав заяв-ників, що має дисциплінувати боржників.

Ст. 100 ЦПК України вказує лише на дві підста-ви відмови у прийнятті заяви про видачу судово-го наказу:

1) заявлено вимогу, не передбачену статтею 96 ЦПК України;

2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право.

Тобто, перевірка всіх обставин, необхідних для виникнення і руху наказного провадження, здійснюється судом уже на стадії прийняття заяви.

Наказне провадження дає підстави для засто-сування й інших загальних положень ЦПК щодо відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу.

Відповідно до положень ст. 106 ЦПК України при надходженні до суду заяви боржника про скасу-вання судового наказу у встановлений законом строк, суд протягом п'яти днів без судового роз-гляду і виклику сторін скасовує свій судовий наказ, про що постановлюється ухвала, в якій теж роз'яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з доде-ржанням загальних правил щодо пред'явлення по-зову. При цьому, незгода боржника з заявленими до нього вимогами означає, що він оспорює доку-ментально підтверджене право кредитора на стя-гнення з нього грошової суми або витребування рухомого майна. У такому випадку для суду не є важливими мотиви такої незгоди і вони не пови-нні з'ясовуватись, виданий судовий наказ безумо-вно скасовується.

Слід зазначити, що судова практика РФ під-твердила виключно високу ступінь ефективності судового наказу, на відміну від такого інституту як заочне рішення.

Так, в РФ судовими наказами за період з 1996 р. по 2000 р. закінчувалось провадження від 24 до 26,4% справ. Скасовуються дуже незначна кількість судових наказів: в 1998 р. — 0,2%, в 1999 р. — 0,6% від числа виданих судових наказів. Зазначене дало змогу вченим-правознавцям РФ ставити питання про розширення переліку вимог, які є безспірними та в яких допускалось би вида-вати судові накази [3, c.2].

Таким чином, новий інститут цивільного про-цесуального права — судовий наказ дозволить: підняти оперативність судового захисту суб'єкти-вних прав і ефективність виконання; розвантажи-ти суди від тих справ, які не потребують повної і детальної процедури розгляду; підвищити у грома-дян почуття відповідальності за прийняті ними зобов'язання; посилити превентивну функцію права; сприятиме зміцненню законності та право-порядку; формуванню поважного ставлення до права та до суду.

3.2 Заочне рішення.

Насамперед слід зазначити, що інститут заоч-ного рішення відомий цивільному судочинству, оскільки вперше введений Статутом цивільного судочинства Російської Імперії 1864 р., який за-стосовувався в разі неявки відповідача до суду і мав на меті усунення причин, які сприяли затягу-ванню процесу [7, c.74].

Здається, що саме для мети розширення судо-вого захисту громадян та організацій, свободи їх розсуду (принцип диспозитивності), а також усу-нення можливості зловживання суб'єктивними процесуальними правами і встановлення певної відповідальності за їх зловживання, спрямований інститут заочного рішення в ЦПК. Він не порушує конституційного принципу змагальнос-ті процесу, оскільки забезпечується повною інформованістю сторін про позицію кожного, судове засідання провадиться за загальними правилами, у відповідача зберігається право на оскарження постановленого заочного рішення.

Умови ухвалення заочного рішення передба-чені у ч. 1 ст. 225 ЦПК, яка визначає таке рішення, як ухвалене у відсутності відповідача, повідомленого про час та місце судового засідан-ня, і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені ним причини ви-знані судом неповажними, та якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Отже, закон передбачає наявність чотирьох умов, сукупність яких дає можливість ухвалити заочне рішення: 1) неявка відповідача; 2) належ-не його повідомлення; 3) відсутність поважних причин неявки; 4) згода позивача.

Про розгляд справи в порядку заочного про-вадження суд повинен постановити ухвалу [1,cт.226]. Закон не встановлює певної форми її постановлення. Тому можливо постано-вити таку ухвалу як в нарадчій кімнаті, так і зане-сти її до журналу судового засідання. Гадаю, з метою економії часу, доцільніше таку ух-валу заносити до зазначеного журналу.

Порядок ухвалення заочного рішення повні-стю проводиться за загальними правилами з виня-тками і доповненнями, встановленими главою, що регулює ухвалення заочного рішення [1, ст.226]. Тобто суд досліджує докази, надані особами, які беруть участь у справі, врахо-вує їх доводи і ухвалює рішення, яке називається заочним.

Важливо зазначити, що заочне рішення не є покаранням відповідачу за неявку в судове засі-дання, не є доказом безспірного задоволення ви-мог позивача. Якщо останній не доведе своїх по-зовних вимог, йому в задоволенні позову повинно бути відмовлено.

Керівник офісу юридичної фірми «Ілляшов і Партнери» у Харкові Роман Молодецький каже: «У гіршому випадку заочним рішенням можна пристрахати відповідача, у кращому — дочекатися, поки воно вступить в силу. Але і позивачу, і відповідачу не слід забувати, що останній може подати заяву