Наказне провадження: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення*

Сучасні вимоги щодо розвитку процесуально-го законодавства грунтуються на тому, що рівень правової захищеності особи, суб'єктів пра-ва залежить від ефективності судочинства. При цьому інститут правосуддя, який є фундаменталь-ним у правовій системі, концептуально потрібно розглядати одночасно як форму здійснення прав і свобод людини та громадянина і як самостійне соціальне та правове благо, що реалізується через справедливе правосуддя і належні судові проце-дури.

18 березня 2004 р. Верховною Радою України прийнято новий ЦПК України (далі — ЦПК). У цивільне судочинство введені нові процедури, що спрямовані на розумне спрощення, ефектив-ність і диференціацію процесу: наказне прова-дження (розділ II, статті 95-106) та заочний роз-гляд справи (розділ III, глава 8, статті 224-233).

Темою даної статті є аналіз нововведення ЦПК, що передбачає наказне провадження. До цього часу цивільний процес знав лише такі тра-диційні види проваджень, як позовне, окреме та провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Новий ЦПК встановлює, що суди розглядають справи в порядку по-зовного, наказного та окремого провадження (ч. З ст. 15).

Разом з тим, слід зазначити, що подібні за своїм значенням юридичні процедури були відо-мі ще римському праву і дореволюційному росій-ському процесу. Однак потім ці, так звані, безспірні справи відійшли до компетенції нотаріату і стягнення заборгованості здійснювалось за допо-могою виконавчих надписів нотаріусів.

Слід зазначити, що видача судового наказу за правилами, передбаченими розділом II ЦПК, до-пускається лише у зв'язку з відносинами, спори за якими віднесено до компетенції судів загальної юрисдикції.

Завдання наказного провадження — приско-рення вирішення ряду вимог, пов'язаних зі 1) стя-гненням з боржника грошових коштів або 2) ви-требуванням майна.

Задля цього закон зазначає, що судовий на-каз є особливою формою судового рішення і, од-ночасно, має силу виконавчого документа, що підлягає виконанню за правилами, встановлени-ми для виконання судових рішень у порядку, передбаченому законом (ч. 2 ст. 95 ЦПК). Відпові-дно до цього особливістю провадження є те, що сторонами в ньому виступають не позивач і відпо-відач, а стягувач (кредитор) та боржник, хоча в деяких статтях Кодекс називає стягувача заявни-ком (як, наприклад в п. 2 ч. 2 ст. 98 ЦПК). Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Тобто окремо виконавчий лист не видається. Спрощений порядок наказного провадження обу-мовлюється й такою особливістю, як обмеженим колом вимог, стосовно яких таке провадження допустиме.

Вдалим є назва цього розділу ЦПК — «Нака-зне провадження», оскільки регулює не тільки по-рядок ухвалення судового наказу, а й процедуру самого провадження, що передує видачі судового наказу.

Судове рішення у вигляді судового наказу завершує процедуру наказного провадження, яке може бути порушене лише за документально під-твердженими і безспірними вимогами, передбаче-ними в ст. 96 ЦПК. Судовий наказ може бути видано, якщо:

1) заявлено вимогу, яка грунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі;

2) заявлено вимогу про стягнення нарахова-ної, але не виплаченої працівникові суми заробі-тної плати;

3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.

Судовий наказ може бути видано і в інших випадках, передбачених законом.

Усі зазначені обставини свідчать, що судовий наказ видається лише за відсутності спору. Напри-клад, якщо іншою стороною оспорюється угода, то наявний спір про право, який розглядається за правилами позовного провадження (ст. 100 ЦПК).

Незрозуміло чому законодавець у третьому читанні проекту ЦПК виключив таку вимогу, за якою може бути видано судовий наказ, як вимо-га про стягнення аліментів на утримання малолі-тніх або неповнолітніх дітей (ст. 114 проекту ЦПК після першого і після другого читання). Разом з тим слід мати на увазі, що розгляд даної вимоги законодавець не заперечує такою вказівкою, яка зазначена в ч. 2 ст. 96 прийнятого ЦПК, що судо-вий наказ може бути видано і в інших випадках, встановлених законом. Тому, якщо така вимога, відповідно до закону, буде заявлена, то суду слід враховувати наступне.

При розгляді такої вимоги, як стягнення алі-ментів на утримання малолітніх або неповнолітніх дітей, можливі дві умови, за яких судовий наказ не може бути видано, якщо: а) вимога пов'язана з установленням батьківства або б) вимога пов'яза-на з притягненням до участі в справі третіх осіб. Необхідно також враховувати, що у практиці мо-жуть виникнути й інші випадки наявності спору про право. Наприклад, боржник-відповідач може оспорювати батьківство (материнство).

Як уже зазначалось, перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, не є вичерпний, що передбачає необхідність звертатися до «відкри-того бланка» (бланкетної норми), а це, в деякій мірі, буде ускладнювати судову правозастосовчу діяльність. Здається, було б правильніше, врахо-вуючи суть та значення наказного провадження, як спрощеної процедури захисту порушеного су-б'єктивного права, встановити вичерпний перелік вимог для ухвалення судового наказу, оскільки будуть виникати суперечки з самого права на пред'явлення таких вимог, а можливості апеляцій-ного чи касаційного оскарження дій суду в нака-зному провадженні ЦПК не передбачено.

Відповідно до засади диспозитивності ініціа-тива порушення наказного провадження належить стягувачу (кредитору), який реалізує своє право на судовий захист порушеного боржником його су-б'єктивного матеріального права. Аналіз частин З і 4 ст. 98 ЦПК свідчить, що заява про видачу су-дового наказу від імені заявника може бути пода-на його представником за наявності у нього для цих дій належним чином оформлених повнова-жень (ст. 42 ЦПК). До заяви, яка подається пред-ставником заявника, повинно бути додано доку-мент, що підтверджує його повноваження.

Не повинно викликати заперечення право