Здається, що законодавець дещо односторон-нє ввів у главу про наказне провадження лише де-які обов'язкові загальні положення ЦПК.

Так, вищезазначена ст. 100 ЦПК передбачає лише дві підстави для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, тобто має місце так званий вичерпний перелік, що для судової проце-дури є дуже важливим. Однак у судовій практиці можуть виникати й інші ймовірні перешкоди для прийняття заяви про видачу судового наказу, на які суд зобов'язаний буде звернути увагу, але вка-зана стаття це не передбачає.

Наприклад, заява про видачу судового нака-зу може бути: подана не за правилами підсудно-сті; подана недієздатною особою; у провадженні цього суду вже є аналогічне наказне проваджен-ня між тими ж особами, про той же самий пред-мет і з тих же підстав; заява може не підлягати розгляду в суді через її непідвідомчість; у спорі між тими ж особами, про той же предмет і з тих же підстав уже виносився судовий наказ; після смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи спірні правовідносини не допускають правонаступництва тощо. Це випадки, що передбаче-ні статтями 121, 122 ЦПК, які регулюють позов-не провадження, тобто повернення заяви та від-мова у порушенні цивільної справи.

Таким чином, і у цих випадках суд не може прийняти заяву про видачу судового наказу. Зако-нодавцю слід внести зміни до ст. 100 ЦПК і пе-редбачити, що суд відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу і з підстав, встановле-них статтями 121, 122 цього Кодексу. До прийн-яття таких змін до ЦПК, на мою думку, судам можливо було б застосовувати новелу проекту ЦПК — аналогію процесу, що передбачалась ч. З ст. З проекту ЦПК, яка була наявна після першого читання Закону Верховною Радою України (піс-ля другого читання, на жаль, ця новела процесу виключена з проекту ЦПК). Зазначене свідчить про наявність певних проблем процесуальної ре-гламентації наказного провадження і необхідність їх вирішення.

Загальні положення ЦПК у наказному прова-дженні можуть застосовуватись не завжди. Так, при розгляді заяви про видачу судового наказу (ст. 102 ЦПК) не передбачена можливість закрит-тя чи зупинення провадження у справі. Тому всі процедурні питання повинні бути вирішені суддею лише на стадії прийняття заяви про видачу судо-вого наказу.

Раніше вже зазначалось, що судовий наказ с різновидністю судового рішення, отже, на нього поширюються положення норм, що регулюють його виконання. Так, згідно з ст. 373 ЦПК стягувач або боржник вправі за наявності певних об-ставин, що утруднюють виконання рішення, ставити питання про відстрочку або розстрочку ви-конання, зміну способу і порядку виконання.

Виданий судовий наказ скасовується у разі подання такої заяви боржником за ст. 106 ЦПК. В апеляційному чи касаційному порядку він не може бути оскаржений, оскільки цього не перед-бачають відповідні положення ЦПК про апеляцій-не та касаційне провадження і це відповідає суті та змісту наказного провадження як провадження спрощеної процедури. Натомість, ухвали суду про відстрочку, розстрочку судового наказу та інші подібні ухвали (наприклад, визнання заяви неподаною тощо) можуть бути оскаржені за загальни-ми правилами ЦПК.

Аналіз норм, які регламентують наказне про-вадження, у сукупності з нормами загальної час-тини ЦПК дають підстави для висновку про те, що на нього у повній мірі поширюються вимоги закону щодо правильного і своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ, до числа яких від-носяться і справи про видачу судового наказу. Зокрема, це означає, що останній повинен відпо-відати вимогам законності і обгрунтованості (ст. 213 ЦПК). При цьому обгрунтованість судо-вого наказу проявляється тими ж вимогами, що й при ухваленні рішення суду, хоча в ньому, на від-міну від рішення, має місце лише вступна та ре-золютивна частини і обов'язковим є посилання на закон, на підставі якого задоволена заява (п. 4 ст. 103 ЦПК). У судовому наказі повинна бути за-значена й сума судових витрат, що сплачена заяв-ником і підлягає стягненню на його користь з бо-ржника (п. 6 ст. 103 ЦПК). Така чітка імперати-вна вказівка теж не повністю відповідає загальним положенням процесу, оскільки суд зобов'язаний стягнути судові витрати у вигляді судового збору (державного мита) з боржника на користь держа-ви і в тому випадку, коли стягувач за законом зві-льнений від його сплати (наприклад, вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої зарпла-ти або вимоги споживача тощо). Невнесення своєчасно відповідних змін до цієї статті ЦПК може потягти за собою порушення законодавства про сплату державного мита до казни держави. Що стосується сплати державного мита, то лише в цьому випадку суд повинен видати окремо від судового наказу ще й виконавчий лист та напра-вити його до виконання, оскільки передбачений другий примірник судового наказу видається стягувачу для виконання його вимог.

Судовий наказ буде законним та обґрунтова-ним, якщо суддя при здійсненні всіх процесуаль-них дій повністю врахував передбачені законом для його видачі обставини і видав рішення-судовий наказ відповідно до них, хоча і у самому правозастосовчому документі на це письмово не вка-зується.

Судова практика має довести потребу в тако-му інституті цивільного процесу, що дасть змогу його удосконалити або відмовитись від такої про-цедури.

Слід зазначити, що судова практика РФ під-твердила виключно високу ступінь ефективності судового наказу, на відміну від такого інституту як заочне рішення.

Так, в РФ судовими наказами