Україна пожинає плоди своєрідного протистояння, пов’язаного з прийняттям Цивільного та Господарського кодексів. На змісті господарського процесу позначаються не лише результати політичного суперництва, а й відсутність чіткої концепції в робочої групи. Єдиної думки стосовно того, що є предметом уваги Господарського кодексу, а що належить до відома цивільного законодавства, немає, термінологія не узгоджена. У результаті маємо поєднання кодексів, які об’єднують взаємовиключні ідеї. Господарський кодекс вторгся на територію Цивільного кодексу, а ЦК регулює відносини, які логічно було б залишити за господарським законодавством (якщо вже відмовитися від нього неможливо).

Для розв’язання проблеми господарського процесу необхідно усвідомити, чим же відрізняється цивільний процес від господарського.

Прийнятий у першому читанні Господарський процесуальний кодекс не задовольняє ні практиків, ні спеціалістів. Таку ситуацію можна пояснити тим, що робоча група з підготовки кодексу не досягла згоди щодо його концепції. Підготовка такого важливого документа повинна розпочинатися з узгодження та розробки загальної концепції нормативного акта і його основних принципів. У тому числі необхідно визначитися з основними концептуальними підходами господарського процесу. Зокрема, хто є вершиною судової влади? Чи заслуговує на увагу досудове врегулювання спорів? Чи допускаються в процес показання свідків як джерело доказів? У яких формах здійснюється судовий процес (позовне провадження, розгляд скарг в адміністративному порядку (окреме провадження), наказове провадження)? Чи передбачається участь у процесі присяжних та народних засідателів?

Розглянемо деякі із зазначених аспектів. Визначальними для системи господарського судочинства є норми Конституції України. Відповідно до статті 125 Конституції України, вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний суд України. Копіюючи деякі західні стандарти (Франція), автори кодексу передбачили обмеження компетенції Верховного суду України, хоча досвід інших країн, чиє законодавство ближче до українського права (Німеччина, Австрія), не враховано. Обмеживши повноваження ВС, водночас переклали на нього обов’язки з перевірки в касаційному порядку рішень усіх судів України. Охопити такий обсяг роботи Верховний суд не в змозі. Водночас апеляційні суди не виконують тієї ролі, яку виконували обласні до проведення судової реформи.

Прикладом такого помилкового підходу є вирішення справ у Судовій палаті з цивільних справ Верховного суду України. Роботу палати по суті паралізовано. На ознайомлення й підготовку справ розписано чергу на кілька місяців наперед. Щоб хоч якось вийти з прориву і зменшити навантаження на суди, передбачено особливий порядок попереднього ознайомлення і водночас остаточного вирішення касаційних скарг без участі сторін.

Внаслідок цього основну масу скарг розглядають усупереч вимогам статті 129 Конституції України. Сторони позбавлені можливості виступати перед судом і обгрунтовувати переконливість своїх доказів, не діє принцип гласності, процес не фіксується технічними засобами.

Спрощена процедура розгляду справ, відсутність показань свідків і «документованість» процесу вигідно відрізняють господарський процес від цивільного. Це дозволяє судам ефективніше вирішувати справи, укладаючись у стислі терміни, що дуже важливо і для господарського обороту, і для держави в цілому. У цьому перевага господарського процесу, порівняно з надмірно регламентованим і повільним цивільним. «Документованість» процесу і розгляд справ без показань свідків визначає ще одну його особливість, яку чомусь випускають з уваги дослідники.

У господарському процесі суди всіх інстанцій мають можливість не тільки вивчити всі докази, готуючи справу до слухання, а й на будь-якому рівні сприймати ці докази безпосередньо. Слухання справ як у суді першої інстанції, так і в апеляційному чи Вищому господарському суді, не містять суттєвих відмінностей. Суди першої інстанції заслуховують пояснення сторін і в окремих випадках надають сторонам можливість поставити одна одній запитання. Суд враховує їхні пояснення, але рішення виносить залежно від наявності чи відсутності письмових і речових доказів. На відміну від цивільного чи кримінального процесу, суд, як правило, не оголошує доказів і не вивчає їх на самому засіданні.

Такий порядок розгляду справи істотно не відрізняється від розгляду її в суді апеляційної чи касаційної інстанції. Більше того, як у суді першої інстанції, так і в суді другої інстанції та у Вищому господарському суді, судді можуть безпосередньо сприймати докази і давати їм оцінку. Питання достовірності й допустимості доказів у господарському процесі внаслідок «документованості» вирішується значно простіше, ніж у цивільному, і особливо у кримінальному.

Відповідно до ст. 74 ЦПК України, порядок слухання справи визначає суд. І далеко не завжди суддя встановлює порядок дослідження доказів та огляду їх у суді. Що стосується цивільного процесу, то тут показання свідків (яких немає в господарському процесі) безпосередньо сприймає лише суд першої інстанції і, за певних обставин, апеляційний. Оскільки касаційна інстанція в суді цивільної юрисдикції показань свідків не сприймає безпосередньо, на цьому базується позиція, що суд касаційної інстанції не може давати доказам власну оцінку. Проте в господарському процесі показань свідків немає, і суд будь-якого рівня може оголосити наявні у справі докази і дати їм свою безпосередню оцінку. Тому допуск у господарський процес свідків перетворює його на процес цивільний.

Таким чином, переваги господарського процесу (у цілому далеко не досконалого) склалися в процесі історичного розвитку України. Країни Західної Європи та США при розгляді господарських спорів пішли іншим, традиційнішим шляхом. Для них природно, якщо розгляд господарського спору триває роками. Однак це не означає, що Україна зобов’язана сліпо дотримуватися лише західних стандартів. Досвід, навіть чужий, слід сприймати критично. Необхідно враховувати позитивний досвід і специфіку своєї країни, з її особливостями економічного та