політичного розвитку. «А це означає, що неправомірно загалом відкидати досвід минулого розвитку правового регулювання господарської діяльності в Україні лише з тієї причини, що це регулювання відбувалося у складі СРСР», — стверджує академік В.Мамутов. Певною мірою з цим твердженням можна погодитися.
На відміну від держав Західної Європи, в Україні залишається невирішеною проблема незалежності судів і недопущення реального впливу на них із боку виконавчої та законодавчої влади, а також підприємницьких структур. Ця «спадщина минулого» потребує специфічних прийомів, які є зайвими в країнах західних демократій, де цю проблему в основному вирішено.
Вирішувати цю проблему можна з допомогою кількох способів. Один із них — введення в судовий процес народних засідателів або присяжних як представників народу при відправленні правосуддя, що передбачено статтею 124 Конституції України. Саме таким шляхом пішли в країнах західної демократії. В Україні припускають таку можливість лише у кримінальному процесі. Проте незалежність судів потрібна не лише в кримінальному процесі. Якщо справу слухає суд присяжних, вважається, що тиснути на суддю марно, бо не він вирішує головне питання позову. В Україні більшість спеціалістів і судових діячів до питання про допуск присяжних чи народних засідателів у процес ставляться негативно.
Інший шлях — наділення контрольними функціями Верховного суду України і надання йому права вилучити з будь-якого суду справу, розглянути її за правилами апеляційної чи касаційної інстанції і прийняти при цьому остаточне рішення. Верховний суд є вершиною судової влади судів загальної юрисдикції, а тому немає потреби наділяти його повноваженнями. Ці права органічно випливають зі статей 124, 125 Конституції України.
Втім, і завдання забезпечення єдності судової практики має включатися у сферу пріоритетів Верховного суду. Але це лише один з напрямів його багатогранної діяльності, яка до того ж передбачає, щоб ВС спрямовував судову практику в єдиному, загальному для всіх юрисдикцій руслі. Для цього Верховному суду необхідні повноваження з корекції судової практики і Вищого господарського суду, якщо він допускає непослідовність при застосуванні законодавства в аналогічних справах або робить взаємовиключні висновки, оцінюючи одні й ті самі факти, норми матеріального права. Прикладів того досить. Не повинно бути так, щоб остаточне рішення у справі приймав суд більш низького рівня, ніж Верховний суд України.
Нерозбірлива безтурботність законодавця, який погодився на скороспілу й не досить продуману судову реформу та «автономізацію» спеціалізованих судів, привела судову систему в стан, близький до колапсу. Сталося це при майже повному потуранні юридичної громадськості. Тим часом реалізація ідей, закладених у прийнятий у першому читанні Господарський процесуальний кодекс, може призвести до серйозних і непередбачуваних наслідків в економіці, стабільність якої прямо пов’язана зі станом господарського судочинства.
У специфічних умовах України, коли необхідно відстоювати незалежність суду і витримувати зовнішні впливи, Верховний суд України повинен вирішувати як питання права, так і питання факту в будь-якій з аналізованих в Україні справ (за винятком третейських судів). І найбільше це необхідно насамперед у господарських правовідносинах у зв’язку з наявністю в Україні кількох економічних груп, які мають значний вплив на політику держави.
Таким чином, розробляючи концепцію господарського процесу, слід враховувати, що Верховний суд України є не лише найвищим судом у системі судів загальної юрисдикції, а й гарантом законності та права справедливості при прийнятті судових рішень. Поки що суди не можуть відстояти свою незалежність, як це було у відомій справі «Совтрансавто-Холдинг», коли сторонньому впливу піддався і Вищий господарський суд України.
Тому Верховний суд України слід наділити правом зажадати будь-яку справу, розглянути її за правилами апеляційної чи касаційної інстанції і прийняти у ній остаточне рішення. Враховуючи вимоги європейської інтеграції та гармонізації законодавства, таке право має бути обмежене певним терміном (наприклад, не більше одного року з часу ухвалення рішення судом першої інстанції). Приймаючи в таких випадках остаточне рішення, Верховний суд сприяв би скороченню термінів розгляду справ. Не секрет, що при діючій практиці, коли рішення суду неодноразово скасовується Вищим господарським судом, розгляд справ затягується на тривалі терміни, що критикував і Європейський суд.
Більше того, визнання за Вищим господарським судом права на остаточне рішення веде до ситуації, коли будь-які рішення Верховного суду можуть визнаватися Європейським судом такими, що суперечать статті 6 §1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод («Брумареску проти Румунії» §61). У справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» суд зазначив, що «можливість неодноразового скасування остаточного судового рішення не відповідає принципу правової визначеності, який є одним з основних елементів верховенства права в змісті статті 6 §1 Конвенції» 13. Таким чином, складається ситуація, коли ревізуються положення Конституції України стосовно того, що Верховний суд є найвищим судом судів загальної юрисдикції. Тому що розгляд Верховним судом справи після прийняття «остаточного» рішення Вищим господарським судом може бути визнаний Європейським судом як такий, що порушує статтю 6 §1 Конвенції. Неприпустимо в цьому сенсі діяти без урахування рішень Верховного суду України, що, по суті, пропонують ті, хто відстоює позицію, відповідно до якої, вищий спеціалізований суд є остаточною інстанцією судів господарської юрисдикції. Такий підхід суперечить статтям 124, 125 Конституції України.
Щоб реалізувати ці наміри, передбачається, що рішення в касаційній інстанції Вищий господарський суд прийматиме всім складом суду. У такому випадку, як заявили деякі члени робочої групи, відпадає потреба в такій великій кількості суддів у Верховному суді України. Така собі революція в перерозподілі судової влади. Верховний суд не зможе переглядати рішення Вищого господарського