У демократичних державах і суспільствах соціально-політичне призначення і роль судових органів, ясна річ, протилежні. Судові органи і судді у своїй діяльності керуються демократичними і справедливими законами, потребами об’єктивності, істинності, справедливості, гуманізму, мудрості й доцільності. Вони не керуються вузькоегоїстичними класовими, клановими чи особистими інтересами і потребами. Для них діє основний закон демократичного суспільства (принцип правосуддя): «Судді незалежні і в своїй судовій діяльності керуються лише законами». Із цього принципу випливає інший практичний принцип: «Який закон - такий і суд». Тому система права і законодавства відіграє надзвичайно важливу роль у здійсненні правосуддя, особливо у тих державах, де існує система писаного права, на відміну від системи прецедентного права, за якої суддя, постановляючи рішення, повинен керуватися попереднім правовим прецедентом (рішенням суду) і правом справедливості.

В умовах демократичних державних режимів судові органи існують і повинні існувати як окремі державні органи, незалежні від неофіційного впливу законодавчих, виконавчих вищих і місцевих державних органів і посадових осіб, від «телефону», «мегафону» (вимог мітингуючих або «охлократії» — влади натовпу) та інших зовнішніх впливів на винесення правильного, обґрунтованого, законного і справедливого рішення на підставі якісних правових законів. Реалізація принципу незалежності суддів і судових органів у їхній практичній діяльності дає змогу забезпечити повний суверенітет, престиж і соціально-практичне значення органів судової влади тощо.

У кожній сучасній державі існує своя система державних судових органів, або органів правосуддя. Ця система складається здебільшого з Верховного суду, Конституційного суду, обласних, районних і міських судів, спеціалізованих судів тощо. У деяких державах Верховний суд виконує повноваження найвищої судової інстанції та одночасно є судом конституційної юрисдикції, тобто виступає в ролі Конституційного суду (наприклад, у CША). В окремих видах і типах держави Конституційного суду не існує, і Верховний суд республіки не має повноважень суду конституційної юрисдикції (наприклад, у колишньому СРСР і деяких інших країнах). У цих випадках державна влада існує без Конституційного суду; це, зазвичай, ті держави, в яких не запроваджено принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову [7,c.97].

В Україні в останні роки склалася своя судова система, яка зазнала певних змін у процесі реформування судової системи. Вона має такі судові органи: Конституційний Суд України — суд конституційної юрисдикції; суди загальної юрисдикції - Верховний Суд України, касаційний і Апеляційний суди, Верховний суд АРК; обласні суди - суди другої інстанції або апеляційні суди (до яких належить і Київський міський суд); районні та міські суди - суди першої інстанції або первинна ланка судових органів, які розглядають найбільшу кількість справ; в окремих випадках існують міжрайонні (окружні) та міжобласні судові органи, адміністративні суди. До судів загальної юрисдикції відносять також (хоча вони мають спеціалізований характер) Вищий господарський суд України, апеляційні та обласні господарські суди (зокрема Київський міський господарський суд), які розглядають різноманітні спори тільки між юридичними особами; до спеціалізованих судів відносять військові суди; крім того, до судової системи входять: Міжнародний комерційний арбітражний суд, Морська арбітражна комісія і третейські суди, які не належать до системи державних органів, але можуть функціонувати відповідно до чинного цивільно-процесуального кодексу. Отже, судова система України складається з чотирьох основних видів судових органів держави: 1) Конституційний Суд; 2) суди загальної юрисдикції; 3) спеціалізовані суди, до яких відносять господарські суди, військові суди, адміністративні суди; 4) міжнародні арбітражні суди.

Практично всі судові органи України формуються вищими представницькими органами державної влади — парламентом і Президентом України. Через це вони значною мірою або опосередковано підпорядковані вищим представницьким органам державної влади в цілому; незважаючи на принцип незалежності суддів, вони залежать від матеріально-фінансового забезпечення судових органів і самих суддів, вони залежать також у кадровому забезпеченні та певною мірою не застраховані від того, що представники вищих державних органів влади втручатимуться в їхню практичну діяльність. Усі судді та судові органи перебувають на державній службі, яка має свою специфіку і свій характер [9,c.318].

Відповідно до ст. 128 Конституції України перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом України. Усі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстрокове, у порядку, встановленому законом. Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з неї внаслідок таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому Законом України «Про Верховний Суд України».

Для призначення чи обрання на посаду суддів, відповідно до ст. 127 Конституції, необхідні освітній і віковий цензи; є й інші політичні та моральні вимоги. Зокрема, у ст. 127 Конституції вказується, що на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, віком не менше 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менше десяти років і володіє державною мовою [1,cт.127-128].

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій