Крім того, всі громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та юридичні особи є суб’єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України у випадку, передбаченому п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» (ст. 43 Закону). Відповідно до ст. 42 Закону конституційне звернення - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, а також прав юридичної особи.

Отже, Конституція України і Закон України «Про Конституційний Суд України» дають чіткий перелік повноважень Конституційного Суду України, а також перелік суб’єктів, які мають право звертатися до нього з конституційним поданням (статті 39-41 Закону) і з конституційним зверненням (статті 42-43 Закону). Усі рішення, що їх ухвалює Конституційний Суд України з питань, передбачених у ст. 150 Конституції України, є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. У ст. 152 Конституції вказується також: «Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність».

У ст. 14 Закону України «Про Конституційний Суд України» закріплено межі повноважень Конституційного Суду України; у ній вказується, що до повноважень Конституційного Суду не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Таким чином, до повноважень Конституційного Суду не належать питання про законність нормативних та інших правових актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування або про правовий характер і правильність усіх цих актів. Такі питання відносять, згідно з чинною Конституцією та іншими законами України, до відання парламенту, Президента та інших державних органів (наприклад, Генеральної прокуратури) [10,c.549-551].

Розділ 3. Основні завдання і повноваження (функції) судів загальної

юрисдикції

Як вже було зазначено вище, до судів загальної юрисдикції належать Верховний Суд України, Апеляційний суд, обласні, міські та районні суди, Вищий господарський суд України та обласні господарські суди (і Київський міський суд). У ст. 124 Конституції закріплено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами; що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Основними завданнями і функціями судів загальної юрисдикції є: здійснення правосуддя між громадянами, громадянами та юридичними особами, конкретизація правового регулювання у правовідносинах, у яких однією зі сторін є громадянин; захист і відновлення порушених прав; охорона всіх матеріальних і культурних цінностей, які, у свою чергу, регулюються та охороняються чинним законодавством. Через систему судових органів і правосуддя держава і суспільство реалізують усі функції правосуддя, які виникають із потреб економічного, політичного і соціального розвитку. Аналогічні завдання і функції господарських судів, до компетенції яких належать: регулювання господарських спорів лише між юридичними особами, охорона і захист прав юридичних осіб тощо.

В останні роки в Україні здійснюється судова реформа, перед якою поставлено завдання: відмежувати систему правосуддя від системи місцевих і центральних органів державної влади, від залежності від виконавчих органів державної влади; підвищити незалежність судів і суддів від зовнішнього впливу на процес правосуддя; підняти престиж, роль і значення системи судових органів і правосуддя в усій системі державних органів; ввести суд присяжних засідателів; покращити матеріальне забезпечення суддів і судових органів тощо.

Необхідність проведення судової реформи була обумовлена багатьма політичними, економічними та соціальними факторами, і насамперед тим, що в умовах адміністративно-командної системи управління всіма сферами суспільного життя суд значною мірою перестав бути гарантом прав громадян на судовий захист честі й гідності, життя і здоров’я, свободи і власності. Судова система в умовах СРСР, по суті, перетворилась у відомчу структуру управлінських установ, більшою чи меншою мірою залежних від звинувальної позиції слідства і прокуратури, місцевих та інших структур державної влади. У зв’язку з такими негативними факторами необхідна була радикальна реформа судової системи: послідовна, продумана, зважена, з урахуванням усіх позитивних і негативних наслідків [13,c.6-7].

Здійснення судової реформи завжди спиралось і спирається на оновлену систему права і законодавства, на прийняття нових радикальних законів у цій сфері. Правовою основою цієї реформи є Конституція України, закони «Про судоустрій», «Про статус суддів» та ін.

Систему судів загальної юрисдикції складають:

1) місцеві суди (районні, міські), військові суди гарнізонів;

Слід зазначити, що в Законі України “Про судоустрій” від 7 лютого 2002 року закріплене положення про створення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного Суду України, однак в Рішенні Конституційного суду України від 11 грудня 2003 року з цього приводу зазначено, що не відповідають Конституції України