утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України (пункт 3 частини другої статті 18);

складу Касаційного суду України, його повноважень, повноважень суддів, статусу голови, заступників голови та президії Касаційного суду України (статті 32, 33, 34, 35, 36, 37);

строку утворення і початку здійснення Касаційним судом України повноважень щодо розгляду справ (підпункт 5 пункту 3 розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення") [2, п.4.5].

Таким, чином в питанні про створення такого органу правосуддя поставлено крапку.

Відповідно до ст. 125 Конституції система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідно вищі суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Конституція України також закріпила основні принципи (засади) правосуддя: 1) незалежність і недоторканність суддів, яка гарантується Конституцією і законами України; 2) заборона впливати на суддів у будь-який спосіб; 3) парламентські гарантії діяльності суддів: «Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом»; 4) безстрокове обрання (призначення) суддів парламентом України (до пенсійного віку - 65 років), крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше Президентом України; 5) звільнення з посади судді лише тим органом, який його призначив чи обрав відповідно до ст. 126 Конституції України:

10) забезпечення державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей;

11) здійснення правосуддя професійними суддями і народними
засідателями і присяжними;

12) рекомендація на посаду судді громадян України кваліфікаційною
комісією суддів згідно з професійними вимогами (цензом): 25 років,
наявність вищої юридичної освіти; стаж роботи в галузі права не менше 3 років, проживання в Україні не менше 10 років та володіння державною мовою (ст. 127 Конституції України).

У ст. 129 Конституції закріплено основні принципи і норми судочинства: 1) у здійсненні правосуддя судді незалежні та підкоряються лише закону; 2) судочинство проводиться суддею одноособове, колегією суддів чи судом присяжних; 3) забезпечення принципу законності в процесі судочинства; 4) забезпечення рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; 5) забезпечення доведення і встановлення вини (презумпція невинності); 6) принцип змагальності сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні їх переконливості;7) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;8)забезпечення обвинуваченому права на захист; 9) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 10) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; 11) юридична сила та обов’язковість рішень суду, які набрали законної сили для тих суб’єктів, яких вони стосуються у конкретних справах [11,c.310].

Усі рішення й вироки судів загальної юрисдикції мають індивідуально-правовий і разовий характер, поширюють свою юридичну силу (дію) тільки на конкретних суб’єктів у справі, лише після набуття ними юридичної сили (після всіх апеляцій і касацій, якщо вони були) і зберігають свою силу доти, доки будуть виконані державними виконавчими органами або скасовані в установленому законом порядку. Усі рішення, постанови, ухвали, вироки судів загальної юрисдикції у цивільних, господарській, трудових, сімейних, адміністративних і кримінальних справах, які набрали законної сили, є обов’язковими не лише для громадян, юридичних осіб, а й для всіх державних органів.

У своїй практичній діяльності суди загальної юрисдикції зобов’язані керуватися лише законами України, принципами законності, справедливості, істинності, правди, правильності, об’єктивності, аргументованості, доцільності й гуманізму у ставленні до потерпілих і засуджених. Суди загальної юрисдикції відповідно до чинного законодавства не можуть творити закони і норми права, не зайняті правотворчістю. Ці завдання і функції належать лише законодавчим і виконавчим органам влади та управління. За своїм призначенням у системі державних органів ці суди можуть лише застосовувати норми права і законодавства до конкретних справ, які мають індивідуальний характер. Процес застосування норм права — це комплексна форма реалізації правових норм, яка забезпечує виконання законів, використання й дотримання їх і завершується прийняттям індивідуальних правових актів у конкретних справах. Суди загальної юрисдикції можуть також роз’яснювати (тлумачити) зміст і процес застосування чинного законодавства, систематизувати й узагальнювати судову практику в конкретних справах. Для всієї системи судів загальної юрисдикції юридичні закони і принцип верховенства права (рівності, рівноправ’я і справедливості) є єдиним критерієм законності прийнятих рішень, для них закон, особливо правовий, є єдиною правильною та законною, правовою підставою (основою) застосування правових норм і розгляду всіх конкретних справ. Ніякі вказівки, усні чи письмові накази, розпорядження вищих чи місцевих органів влади та управління не можуть бути законними підставами (основою) застосування правових норм.

Правозастосовча діяльність судових органів спрямована на забезпечення законності й правопорядку, захисту суб’єктивних прав, свобод і забезпечення суб’єктивних обов’язків усіх громадян, іноземців, юридичних осіб, державних органів і посадових осіб, охорони економічного устрою, політичного і конституційного (державного) устрою, всіх найбільш важливих матеріальних і духовних цінностей суспільства від правопорушників тощо [10, c.577-579].

В усіх цих повноваженнях, конституційних та інших правових засадах, принципах і правилах судочинства, які закріплені в Конституції, Цивільному процесуальному, Кримінально-процесуальному, Господарсько-процесуальному кодексах, у Кодексі