2.3 Зміст цивільних правовідносин.

Зміст цивільних правовідносин становлять суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок. Окремими радянськими науковцями сюди зараховувались також дії (бездіяльність) суб’єктів по здійсненню суб’єктивних прав і обов’язків. З.Братусь помітив, що „дії не можна протиставляти відносинам: відносини виявляються в поведінці учасників, в їх діяльності”. Звертає увагу також та обставина, що прихильники даної теорії, які виключають об’єкти з складу цивільного правовідношення (наприклад, Ю. Толстой), тим самим повністю ставлять дії суб’єктів за рамки цивільних правовідносин; з цим, зрозуміло, ніяк не можна погодитись.

Щодо змісту цивільних правовідносин О. Іоффе була висловлена своя точка зору. На його думку, цивільне правовідношення володіє потрійним змістом: матеріальним, вольовим і юридичним. Матеріальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношення, яке лежить в його основі; вольовим — воля держави, виражена в цивільно-правових нормах і виражена в самому правовідношенні; юридичним — права і обов’язки його суб’єктів.[ 3, c.108—109]

Неважко помітити, що теза про різносторонність змісту цивільного правовідношення породжена поєднанням і підміною різних понять, які стосуються в першу чергу взаємозв’язку правових відносин з іншими видами суспільних відносин, і зокрема з економічними відносинами. Дійсно, термін „зміст” застосовується до суспільних відносин, що лежать в основі цивільних правовідносин, але тільки у тому випадку, коли йдеться про зміст, як сукупності двох суспільних відношень: правового і, наприклад, економічного, але не про зміст одного правового відношення, як вважає О. Іоффе.

Суб’єктивне право в юридичній літературі і на практиці характеризу-ється як єдність трьох елементів:

а) вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, в якій виявляється її самодіяльність, свобода вибору варіанта поведінки в межах нада-ного суб’єктивного права, користування матеріальними і духовними благами на підставі існуючих відносин власності і товарообігу, тобто право на власні дії;

б) право (можливість) вимагати від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення своєї діяльності, тобто право на чужі дії;

в) право (можливість) вимагати застосування засобів державного примусу до зобов’язаних осіб.

Узагальнивши наведені можливості громадянина та організації, можна визна-чити суб’єктивне цивільне право як вид і міру можливої (дозволеної) пове-дінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов’язків іншими суб’єктами і можливістю застосування до них державного примусу. Реаліза-ція можливостей однією особою залежить від поведінки інших осіб.

Юридична суть суб’єктивного права полягає в тому, що воно є видом і мірою дозволеної поведінки, для здійснення якої суб’єкт повинен мати можливість ви-магати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб.

Суб’єктивному праву властива своя структура. Воно складається з трьох прав (повноважень): а) право (повноваження) на власні дії; б) право (повнова-ження) на чужі дії; в) право (повноваження) вимагати застосування засобів при-мусу до зобов’язаних осіб.

Наприклад, громадянин має суб’єктивне право власності на певні речі. Він як власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними. Він також може вимагати від усіх громадян, організацій. Української держави утримувати-ся від порушення його права власності, а при порушенні — пред’явити позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Власник також може ви-магати усунення будь-яких інших порушень його прав, хоч би ці порушення й не були поєднані з позбавленням володіння.

Суб’єктивне право пов’язано з правом в об’єктивному розумінні, тобто з ци-вільно-правовою нормою або із сукупністю норм, у яких воно передбачене. Так, ст. 4 Закону України „Про власність” від 7 лютого 1991 р. встановлює, що влас-ник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому май-ном. Зазначені права власника виникають в особі конкретного громадянина, ос-кільки вони передбачені в ст. 4 зазначеного закону.[2, ст.7] Власник має право вимагати від кожного і всіх не перешкоджати йому в здійсненні своїх прав. Якщо ж право власності конкретного громадянина порушено, потерпілий залежно від характе-ру порушення свого права може, наприклад, пред’явити позов до правопорушни-ка про витребування свого майна від нього.

Суб’єктивне право також пов’язано з суб’єктивним обов’язком, оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов’язаних осіб.

Суб’єктивний цивільний обов’язок — це міра необхідної поведінки зо-бов’язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він також пов’язаний з правом в об’єктивному розумінні. Так, ст. 657 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець зобов’яза-ний передати майно у власність покупцеві.[1, ст.657] Це норма цивільного права, тобто права в об’єктивному розумінні. Зазначений обов’язок виникає саме тому, що він встановлений нормою об’єктивного права. Виходячи із змісту суб’єктивного права та суб’єктивного обов’язку, можна сказати, що вони відображають суть цивільних правовідносин, зумовлюючи „життя” цивільного права, його чинність.

Залежно від характеру зв’язку між суб’єктивним правом і суб’єктивним обов’язком зобов’язана особа відіграє:

а) активну роль, тобто виконує певні дії (передає майно, сплачує гроші тощо).

У зобов’язальних відносинах здебільшого боржник — фігура активна. Скажі-мо, у зобов’язальних відносинах із договору підряду підрядник зобов’язується виконати роботу за завданням замовника. Інший приклад. За договором переве-зення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його одержу-вачу;

б) пасивну роль, тобто у відносинах власності зобов’язана особа повинна ут-римуватися