теорія права” (1934 p.). Тут право розглядається як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. При характеристиці права голо-вне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допо-могою юридичного аналізу окремих його форм, що містять пра-вові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма (Grund норма), яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права. Вона стоїть на найвищих щаблях дра-бини правових норм, на нижчих її щаблях знаходяться судове та адміністративне рішення, яким, таким чином, надається норма-тивне значення. Вище них стоять акти місцевих і галузевих ор-ганів, вищої виконавчої влади, закон і конституція.
Слід зазначити, що таке вчення виступає ідеалістичним, дуже однобоким. Нормативна школа права намагалася обмежити кругозір юриста виключно правовими поняттями. Водночас позитивізм значно сприяв розвит-ку провідного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголошував на необхідності поглибленого вивчення форм права, їх ієрархічної субординації.
Соціологічний напрямок у правознавстві виник у сере-дині XIX століття. Тут, на відміну від нормативної школи, форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники соціологічного підхо-ду до права - О. Конт, Є. Ерліх, Р. Паунд, М. Окрідж та ін. підтримують різні його напрямки: солідаризм, вільне право, реалізм, біхейвіоризм та ін. Вони вважають, що тільки право в дії є „живим правом”, право ж у тексті правових норм „мертве”. Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції. Так, наприклад, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права в судовій практиці, в основу якої покладений особистий роз-суд судді, здатного враховувати всі життєві обставини. Звідси по-ходить відомий вислів: „Право — це те, що думають про право судді”. Головним засобом досягнення корисного результату за-побігання конфліктам у суспільстві і їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне спрямування юридич-ної практики, локальні норми, статути юридичних осіб і практика їх реалізації.
Соціологічна школа визнає неприпустимість зве-дення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин, і це є позитивним у ньому.[3, с. 241]
Психологічна школа права, яку очолював професор з Санкт-Петербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право вона розглядає винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство.
У центрі уваги Л. Петражицького стоїть питання про розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні і імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції — це уявлення про свої обов’язки, що і становить зміст мо-ралі. Головними для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав. Але в цілому правові мотивації поведінки людини по-винні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний харак-тер.
Марксистське вчення про право. Основні представники - К. Маркс і Ф. Енгельс вважали право піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визна-чається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, головні ознаки права — його класовий, вольовий характер і ма-теріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над еко-номічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. Право, як застосування „рівного масшта-бу” до різних за якостями і можливостями особистостей, не мо-же створити між ними фактичної рівності, — отже, воно є „пра-вом нерівності”. Таким чином, в процесі побудо-ви комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.
В такому підході є і позитивні риси. Так, звертається увага на наявність у права певної соціальної бази, його матеріальної обумовленості. Погляд на право як застосування рівного масштабу до кожного суб’єкта є важли-вим для обґрунтування положення про можливість забезпечення з допомогою права лише юридичної, але не фактичної рівності.[9, с.424-428]
Отже, кожна з розглянутих вище теорій має свої переваги і недоліки, їх поява і розвиток обумовлені історичним розвитком людського суспільства і свідчать про необхідність і соціальну цінність права в житті людей.
Щодо змісту самого терміну „право” в сучасній юридичній науці використовується декілька його визначень.
По-перше, правом називають певні соціально-правові вимоги людей, наприклад право людини на життя, право народів на самовизначення і т.п. Це обумовлено природою людини і суспільства і вважаються природними правами.
По-друге, під правом розуміється система юридичних норм. Це — право в об’єктивному значенні, бо норми права створюються і діють незалежно від волі окремих осіб. Таке значення вкладається в термін „право” в словосполученнях „трудове право”, „міжнародне право” і т.д. Термін „право” в подібних випадках не має множини.
По-третє, згаданим терміном позначають певну офіційно визнану можливість, яку має в своєму розпорядженні фізична або юридична особа. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров’я, майно і т.д., організації мають право на майно, на діяльність в певній сфері державного і громадського життя і т.д. У всіх цих випадках йдеться про право в суб’єктивному значенні, тобто про право, що належить окремій особі — суб’єкту права.
По-четверте, термін „право” використовується для позначення системи всіх правових явищ, включаючи природне право, право в об’єктивному і суб’єктивному значенні. Тут його синонімом виступає термін „правова система”. Наприклад, існують такі правові системи, як англосакське право, романо-германське