Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулю-ють сферу майнових і пов’язаних з ними особистих немайнових відносин (ім’я, честь, гідність, авторство). Вони виникають з при-воду володіння, користування та розпорядження власністю, на-буття її та відчуження, купівлі, продажу, спадкоємства тощо між різними суб’єктами права — фізичними і юридичними особами.

Суттєвими ознаками суспільних відносин, які регулюються нор-мами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб’єктів права (позивач — відповідач, замовник — під-рядчик та ін.); відсутність відносин влади і супідрядності, що проводить чітку межу між предметом цивільного права і предме-том адміністративного, фінансового права. Така природа відно-син обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї га-лузі права.

В умовах становлення ринкових відносин роль цивільного права зростає. Без розвинутого, цивілізованого ринку формуван-ня громадянського суспільства та побудова правової держави практично неможлива.

Адміністративне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі виконав-чо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання, їх особливістю є те, що однією із сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та інше.

Фінансове право — це сукупність правових норм, які регулю-ють суспільні відносини, пов’язані з діяльністю держави по фор-муванню й виконанню державного бюджету, з грошовим обігом, банківськими операціями, кредитами, позиками, податками. Суб’єктами цих відносин, окрім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи. Фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий характер, що і визначає методи пра-вового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі са-мостійності суб’єктів фінансової діяльності. [3,c.252]

Трудове право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини між наймодавцем і працівниками. Вони охоплюють такі питання: організація праці, її оцінка і оплата; умови виник-нення, зміни та припинення трудових відносин, а також пов’язані з ними відносини по соціальному забезпеченню, пенсійному об-слуговуванню; робочий час та час відпочинку тощо. Суб’єктами трудових відносин є робітники, державні, приватні, суспільні та кооперативні організації, профспілки. Провідними методами ре-гулювання трудових відносин є заохочення, стимулювання.

Земельне право — це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, що пов’язані з володінням, користуванням та розпорядженням землею. Це питання землекористування і землеустрою, зберігання і розподілу земельного фонду, визна-чення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарського призначення (державні, фер-мерські, орендні тощо). Головні методи правового регулюван-ня — дозвіл, спеціальний дозвіл, заборони.

Екологічне право — це сукупність правових норм, які регулю-ють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспільством, державою, господарськими суб’єктами і громадяна-ми природного середовища з метою зберігання природних ба-гатств, запобігання екологічно шкідливого впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини.

Норми цієї галузі права встановлюють механізм охорони при-роди, порядок проведення екологічної експертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохоронного законо-давства і нормативів якості навколишнього природного середо-вища. Ця галузь сприяє і служить реалізації конституційного права громадян на безпечне природне навколишнє середовище.

Кримінальне право — це сукупність правових норм, які визна-чають коло суспільне небезпечних діянь (злочинів) і міри пока-рання, що застосовуються до злочинців. Норми цієї галузі вста-новлюють правомочність компетентних органів держави щодо осіб, які скоїли злочин, підстави та умови притягнення їх до відповідальності; види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використо-вується в галузі кримінального права, — імперативний (метод за-борони).

Цивільне процесуальне право — це сукупність норм права, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов’язки сторін, між якими виникла суперечка про право, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивільних справ; визначають порядок подачі позовів до суду, підсудність та інші питання, які виникають у зв’язку з розглядом цивільних справ.

Кримінально-процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду в розслідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як не-обхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом встановлення чіткої регламентації прав і обов’язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов’язальний).[3,c. 252]

ВИСНОВОК

Отже, наведені в курсовій роботі визначення поняття права приводять до висновку, що вони поки досить далекі від досконалості. Таким чином, остаточно не сформувавшись, повністю задовольнивши потреби державно-правової теорії і практики поняття права, не може служити ефективним засобом, або шляхом подолання негативних наслідків множинності, розрізненості і суперечності уявлень про право.

Незважаючи на це, більшість вчених не вважають це проблемою і притримуються загальновизнаного поняття права, як засновану на уявленні про спра-ведливість міру свободи й рівності, що відображає потреби су-спільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторю-ваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою. В даному випадку це стосується суб’єктивного права. Щодо об’єктивного права, то визнаним є те, що це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих державою норм, які регламентують