Сучасна концепція прав людини, враховуючи всю її модифікованість і особливості, що зумовлені сучасним рівнем і характером світової цивілізації, спирається на багатий досвід людства, і передусім у сфері правових форм організації суспільного життя людей, правового засобу ре-гуляції їх поведінки, їх місця, ролі і значення у навколиш-ньому світі.

Права людини — явище історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав спадкоємність уявлень про право з по-гляду людини як учасника соціального життя. У загально-му вигляді можна сказати, що ступінь і характер розвину-тості прав людини визначається рівнем розвитку держави, права у певному суспільстві. Держава, право загалом і права людини — це не різні за своєю сутністю, функціями і призначенням поняття, що функціонують незалежно одне від одного, а принципово однопорядкові, взаємопов'язані суспільні явища. Так, Аристотель говорить про право (і природне, і волевстановлене) тільки як про політичне пра-во, тобто таке, яке можливе і має місце лише у державі. За Аристотелем, природне право можливе тільки як полі-тичне право, а права людини — лише як права громадяни-на (що є членом полісу).

Реальне співвідношення прав громадян і полісу (держа-ви) у цю епоху виразно проглядає у засудженні і покаранні Сократа, котрий виступив з вимогою дотримання принципів індивідуальної свободи і автономії особи. Яскра-ва сторінка розвитку і формування прав людини пов'язана з платонівською концепцією про рівність жінки і чоловіка (щоправда, з недопущенням жінок у число верховних пра-вителів).

Надалі питання прав людини розробляють софісти. Славнозвісна формула Піфагора "Міра всіх явищ — люди-на" містить великий загальногуманістичний потенціал, що є визначальним і до сьогоднішнього часу проблеми, яка розглядає питання прав людини.

Провідну роль у концепції прав людини відіграло понят-тя суб'єкта права, що було відпрацьовано у римській юриспруденції. Це поняття було виражено у визначенні поняття юридичної особи. На підставі цих понять виник і був поширений принцип правосуб'єктності, який сягнув сфери не тільки приватного, але й публічного права. Це дало можливість Цицерону, котрий займався проблемою співвідношення держави і особи, сформулювати положення: "Дії закону повинні підлягати всі.

У середньовіччя права людини визначалися згідно з її суспільно-ієрархічним станом. Проте це зовсім не означає, що вони не зазнавали розвитку як у практичному житті суспільства, так і у юридичній науці. Саме творчість релі-гійних авторів, юристів часу середньовіччя сприяла ство-ренню теорії природного права, яка знайшла подальший розвиток у працях Г. Греція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсона та інших учених. Своє» критикою феодального ладу і обгрунтуванням нових уяв-лень про права і свободи людини, про необхідність пану-вання права у взаємовідносинах держави і особи ця теорія відіграла велику роль у формуванні сучасного розуміння прав людини. Важливою складовою нового уявлення про природні права людини і їх дотримання у державі стада концепція суспільного договору як джерела походження і правової основи діяльності держави. "Держава, — писав Г. Гроцій, — це досконалий союз вільних людей, це уклад заради дотримання прав і загальної користі". З таким розумінням держави, що містила ідею правової держав-ності, пов'язано у Греція (а потім і у вчених наступній часів) положення про природне право людей чинити опір владі, якщо та порушує умови суспільного договору.

Розвиваючи природно-правові теорії договірної концепції держави, Б. Спіноза говорив, що "мета держави у дійснос-ті — це свобода.

Теоретичні уявлення про природні права людини, пов'я-зані з вченням про суспільний договір виникнення держави та принципами поділу влад і народного суверенітету, лягли в основу всіх наступних нормативно-правових актів, в яких йшлося про закріплення прав людини.

Сучасна юридична наука визнає конституційні права, свободи і обов'язки, а також права і обов'язки, закріплені галузевим законодавством. Є загальні і спеціальні права. Крім того, вирізняють соціально-економічні, політичні соціально-культурні, особисті права і свободи, щоправда нині цей порядок зазнає деяких поправок.

Співвідношення понять “людина”, “особистість”, “громадянин”.

Перед тим, як розглядати права людини і громадянина, важливо спів ставити між собою категорії “людина”, “особистість”, громадянин.

У різних науках у тому числі й державно-правових, для позначення людської істоти можуть використовуватися різні поняття: “людина”, “особистість”, “громадянин”.

Позначаючи один і той самий об'єкт, кожен з цих термінів, характеризує різні якості одній й тієї самої істоти.

Термін «людина» визначає людську істоту з природної точки зору як невід'ємну частину живої природи, живий орга-нізм, що підкоряється біологами законам і який з огляду на особливості свідомості та психіки пристосований до суспільно-го способу буття разом із собі «здібними. Тобто кожна люди-на народжується на світ з ознаками належності до людсько-го роду та рядом індивідуальних рис, притаманних тільки їй і які змінюються і розвиваються в неї упродовж життя (вік, зовнішність, розум, стать, звички тощо).

Але людина народжується не на безлюдному острові, а в певній сім'ї, певному суспільстві, в певній соціально-історичній ситуації і за різних обставин свого життя спілкується з різними представниками суспільства, в якому вона живе, навчається, працює. Наприклад, якщо Ви учень, то у Вас виникають стосунки з іншими учнями, вчителями, з дирек-тором школи; якщо Ви продавець, то у Вас виникають стосунки 3; покупцями, постачальниками, співробітниками, податковою інспекцією тощо.

Права людини – це охороняємо законом міра можливої поведінки, направлена на задоволення