У регулюванні ринку США важливу роль відіграє кредитно-грошове регулювання. Цю функцію виконує центральний банк США (ФРС), який підпорядкований і підзвітний кон-гресу США, здійснює певну грошово-кредитну політику, здійснює контроль за грошовою масою і кредитом в еконо-міці. Основними методами регулювання ринку банком є ре-гулювання розмірами банківських резервів і маніпулювання обліковими ставками. Центральний банк е емісійним цент-ром США і виконує функцію управління державним боргом.

Важливе місце в регулюванні ринку США відводиться фіскальній політиці. Суть її полягає у встановленні держав-ного оподаткування і державних витрат з таким розрахун-ком, щоб вони допомагали гасити коливання економічного циклу, сприяли, високому рівню зайнятості, обмежували ін-фляцію або пом'якшували дефляцію (застій).

Чільне місце в системі регулювання економіки США зай-має регулювання платіжного балансу і сфери валютних від-носин. Якщо виникає дефіцит платіжного балансу, то це вик-ликає валютну нестійкість. В таких випадках стимулювання економічного зростання традиційними засобами кредитно-грошової і фіскальної політики неефективне. Тому держава різними методами регулює зовнішню торгівлю. Одним із методів такого регулювання є, наприклад, заміна податку на прибуток корпорацій, які здійснюють експортні операції, податком на добавлену вартість, тобто заміну прямого по-датку непрямим. Як метод, що стимулює розширення товар-ного .експорту, застосовується надання кредитів іноземним державам. З метою регулювання експорту та імпорту капіта-лу використовується метод зміни ставки банківського процен-ту. Його підвищення стимулює введення короткострокових спе.кулятивних ставок капіталів, і, навпаки, зниження обліко-вої ставки викликає відплив цього виду капіталу за кордон. В сфері зовнішньо-економічних відносин держава регулює валютні курси.

Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручан-ня держави в економічне життя США грунтується на систе-мі теоретично обгрунтованих і перевірених господарською практикою методів і важелів, які є універсальними.

Японська модель

Японія належить до країн, у яких оптимально поєднують-ся регулююча і спрямовуюча роль держави з функціонуван-ням механізмів ринку..

Особливістю економіки Японії є те, що основою її ринко-вого господарства є державно-корпоративні структури. В зв'язку з цим, незважаючи на порівняно невелику питому вагу державної власності (а в останні роки навіть проведе-на денаціоналізація електроенергетики і залізничного транс-порту, системи телефонного і телеграфного зв'язку), сучас-на японська економіка відрізняється від західно-європейсь-кої і економіки США значно вагомішою роллю державної участі.

В Японії склалась розвинута система державного про-грамування. Для виконання функції регулювання розроб-кою і реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів програмування і регулювання, підпорядкова-них Економічній Консультативній Раді.

Починаючи з післявоєнних років, в країні здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку. Зокре-ма, були розроблені і реалізувались (або реалізуються) та-кі. наприклад, як план розвитку території країни на 1960— 1970 р.р., план комплексного розвитку країни (1969—1985 р.р.), план реконструкції Японських островів (план Танаки), план «Інтегрованого розселення» на 1976—1990 рр. (ЗІР), програма трансформації економічної структури Японії. Остан-ня, по суті, є економічною стратегією розвитку Японії напере-додні XXI століття. Відповідальність за складання і реалі-зацію економічних планів несе державне Управління еконо-мічного планування. Воно застосовує в своїй роботі найновіші методи експертних оцінок, економічного прогнозування і програмування.

Другим напрямком державного регулювання в Японії є різні форми виливу на приватний капітал. Держава через Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості, Міністер-ство фінансів, Управління економічного планування, різні спеціальні комісії і комітети впливає на різні сторони еконо-міки: економічне зростання (темпи, структури власності, розвиток освіти і науки, на ціноутворення, політику кредиту і грошового обігу, на розробку стратегії зовнішньоекономіч-них зв'язків). Форми дії на приватний капітал в Японії охоп-люють систему жорстких юридичних заходів з відповідними формами контролю через адміністративний апарат і полі-цію, контроль з боку державних органів управління, систе-му економічних заходів (надання грошових субсидій, регу-лювання цін, введення додаткових податків, надання подат-кових пільг, застосування диференційованої кредитної полі-тики, політики прискореної амортизації). Так, зокрема, зав-дяки практиці прогресивних амортизаційних відрахувань ви-робники отримали можливість не тільки використовувати нове і найновіше устаткування, але, й забезпечити заміну морально застарілого устаткування навіть, тоді, коли не за-кінчився строк його фізичного зносу. Застосовуючи арсенал перерахованих економічних важелів, держава здійснює про-текціоністську політику в галузях і сферах суттєво важли-вих для Японії.

Японія має великий досвід державного управління нау-ково-технічним прогресом. Відома програма «Технополіс» втілює системний підхід до управління науково-технічною діяльністю і передбачає створення 19 міст науки, довгостро-кове планування випуску і збуту продукції, досягнення єди-ної думки «знизу вверх» — в реалізації науково-технічної політики, співробітництво між урядом і промисловістю на регіональному рівні.

Ефективність державного регулювання економіки в Япо-нії забезпечується наявністю «напівурядових організацій», які уособлюють злиття бізнесу і державного апарату.

Скандинавська модель

Характеризується деякими особливими рисами державно-го регулювання, притаманними Данії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії, Швеції, їх сутність полягає в тому, що тут успішно поєднуються приватна власність і ринкова конкуренція з уря-довими програмами, спрямованими на рівномірний розподіл прибутку, на підтримку непрацездатних, компенсацію втрат, зв'язаних з нестабільністю ринкової економіки. Відмінність скандинавської моделі від моделі держав Європейської спів-дружності — більший ступінь соціального захисту і забезпе-чення населення.

В системі державного регулювання країн Північної Єв-ропи можна виділити два періоди: ранній (від XIX ст. до Другої світової війни), для якого характерним є невтручан-ня уряду у функціонування ринку і фінансових інституцій, вільний розвиток приватних структур, участь уряду у роз-витку освіти і розвитку ринкової інфраструктури, пізній (пі-сля Другої світової війни), якому властиве запровадження жорсткого регулювання ринку, політики, спрямованої на підтримання низького рівня безробіття через збільшення сектора сфери послуг.

Спільним для політики скандинавських країн є прагнен-ня досягнення консенсусу в економічному розвитку (між при-ватною власністю і громадською діяльністю). Відмінності