Особливістю розвитку нових індустріальних країн, до яких належить ряд країн Латинської Америки (Аргентина, Мексика, Бразилія, Колумбія, Чілі), країни Південно-Схід-ної Азії (Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Таїланд, Фі-ліпіни, Індія, Пакистан, Сингаііур, Тайвань) є глибо-кі внутрішні перетворення, зміцнення демократії, струк-турна перебудова економіки. Це супроводжується змі-нами в системі державного управління: згортання, впливу бюрократії на економічні процеси, обмеження сфери діяль-ності державного сектора межами економічної доцільності. Ринковий механізм нових індустріальних країн формується на основі правового державного регулювання, яке опирається на історичні, культурні, національні традиції. В них відсутнє стремління до універсалізації, домінує свобода у виборі форм і засобів розвитку. У зв'язку з цим розглянемо декілька моделей. Індійська модель регулювання характеризується тим, що уряд активно включався у виробничий процес, регулюючи масштаби, технології, напрямки інвестиційних проектів в пе-ріод макроекономічної стабільності. Від кінця 1970-х років у кількох галузях промисловості практику надмірного регу-лювання було, фактично, скасовано. Це дало можливість підвищити темпи економічного зростання у 80-х роках, але соціальні проблеми залишились досить гострими.

Бразильська модель регулювання характеризується як приклад успішного здійснення імпортозамінюючої політи-ки, яка забезпечила протягом останніх десятиріч високі темпи економічного зростання.

Південно-корейська модель державного регулювання є прикладом унікального поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму. Але особливість регу-лювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті га-лузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу, і ви-робничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план носить індикати-вний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств. У своїй практиці, починаючи з 60-х років, Корея запрова-дила імпортозамінюючу політику, а з 70-х років — застосо-вує більш ліберальні підходи до державного регулювання економіки. Ступінь адміністративного регулювання в Півден-ній Кореї, як і в інших східно-азіатських державах, складає не більше 10%. Це дало можливість досягти надзвичайно високих темпів економічного зростання (приблизно 9% в 1967—1987 рр.). Державне регулювання економічного життя Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосовування кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий ко-нтроль за фінансовою сферою, банківське регулювання гро-шового обігу і безпосереднє управління державним сектором.

Заслуговує уваги цілеспрямована науково-технічна по-літика Південної Кореї. Тут розроблено законодавство в сфе-рі технологічного трансферту, яке, як правило, передбачає обов'язкове ліцензування, отримання ліцензіатом дозволу від державних органів на придбання технологій за кордоном і ввезення їх в країну, обов'язкову реєстрацію контрактів, ва-лютно-митний контроль над ліцензійними витратами на підприємствах, який включає обмеження ставок платежів, на-дання гарантій передачі технології хоча б частково для міс-цевого виробництва. Держава сприяє підприємцям в органі-зації технологічного виробництва. Так, зокрема, Міністерст-во торгівлі і промисловості брало на себе зобов'язання пе-редавати їм найновіші технології, розроблені урядовими або університетськими науково-дослідними організаціями.

В Південній Кореї застосовують заходи адміністративно-го і фіскального характеру для стимулювання науково-дос-лідних і конструкторських робіт, 3 цією метою використо-вуються пільги, заходи фінансової підтримки, програми сти-мулювання зв'язку між наукою і виробництвом. Важливими функціями державного регулювання розвитку науки і техніки є створення розвинутої науково-технічної інфраструктури, підготовка національних кадрів, інформування підприємств про наявні види технологій і устаткування, надання допомо-ги в адаптації технологій,

Моделі азіатських країн Гонконгу, Тайваню, Сингапуру, як і Південної Кореї, в значній мірі запозичені з Японської моделі державного регулювання, і хоча характеризуються вони різним ступенем втручання держави в економіку (втру-чання уряду в Сингапурі, наприклад, вище, ніж у Гонконзі), в них деякі спільні риси.

Спільним є відсутність абсолютизації ролі державного сектора. Державне регулювання проявляється в тому, що держава установлює правила розподілу ресурсів і принципи регулювання цін, ставок процента і валютних курсів, по-датків. Держава бере на себе функції посередника між суб'єктами економічних відносин, які здійснюють заощад-ження. та інвестиції, експортерами та імпортерами.

Принципова відмінність ринкового механізму східно-азіатських країн полягає у великій взаємній відповідальнос-ті фірм і держави, заснованій на спеціальних методах забез-печення дисципліни економічних відносин, через покарання поганих виконавців і відзначення кращих, шляхом викорис-тання набору важелів економічного контролю.

Об'єктом державного регулювання є динамічна збалан-сованість попиту на кваліфіковану .робочу силу і системи її підготовки. В азіатських ПІК велика питома вага витрат в державному бюджеті на освіту. У Південній Кореї, наприк-лад, у 80-і роки вона досягла 22%'.

Слід також відзначити активну стимулюючу роль дер-жави у вивозі капіталу, що сприяє зростанню надходжень у формі прибутків і дивідендів на вкладений капітал і доз-воляє компенсувати відплив з країн прибутків і дивідендів іноземних фірм. Так, наприклад, кожен тайванець може пе-реказати без обмежень за кордон до 5 млн. дол. У Південній Кореї право експорту капіталу регулюється Законом про сприяння освоєнню ресурсів за межами країни. Якщо на пер-ших порах закордонні капіталовкладення дещо обмежувались (у зв'язку з низьким рівнем норми внутрішніх нагромаджень), то у 80-і роки обмеження на такі інвестиції поступово знизи-лись, зараз така діяльність навіть отримує, в разі необхіднос-ті, фінансову підтримку з боку держави.

У сфері державного регулювання НІК знаходиться експорт та імпорт робочої сили, який дозволяє отримати в результа-ті цієї роботи значний економічний ефект.

Результатом державного регулювання є продуманий ви-бір галузевих пріоритетів, формування ключевих галузей, індустріалізація економіки, перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації, високих технологій і наукомісткого виробництва.

Питання про успіх регульованої економіки в азіатських країнах залишається відкритим. Найбільш поширеними що-до цього серед економістів є три точки зору: уряди цих держав спрямували свою діяльність на забезпе-чення конкурентноспроможності на світовому ринку, не намагаються ігнорувати дію ринкових сил, якщо захід не досягає мети — відмовляються від нього; уряди намагалися подолати упередження проти експорту, торговельні