ПЛАН

Вступ.....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СУТЬ ПОКАРАННЯ.

1.1 Зміст покарання.............................................................................4

1.2 Ознаки покарання...........................................................................8

РОЗДІЛ 2. ЦІЛІ ПОКАРАННЯ.

2.1 Зміст цілей покарання...................................................................11

2.2 Загальне попередження.................................................................13

2.3 Спеціальне попередження.............................................................14

РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЇ МЕТИ ПОКАРАННЯ ....................................................16

Висновок..............................................................................................................19

Використана література...................................................................................20

ВСТУП.

Покарання як центральний інститут кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони політичних, економічних і інших суспільних відносин. Воно являється провідною формою реалізації кримінальної відповідальності і, разом з тим, покликане сформувати поведінку людей згідно з правовими нормами.

Питання покарання займають значне місце і в кримінальному законодавстві, і в теорії кримінального права. Увага до нього обумовлена особливим місцем кримінального покарання в системі правових засобів боротьби із злочинністю.

Загально-правова реакція держави на злочинність виражається у визначенні в кримінальному законі того, які власне небезпечні діяння являються злочинами і які покарання застосовуються до осіб, що вчинили злочин. Без встановлення покарання за злочин і застосування кримінального закону на практиці, останній був би лише переліком тих діянь, які держава вважає суспільно-шкідливими, не зміг би регулювати і охороняти суспільні відносини. Караність злочинів робить кримінальне право методом впливу на соціальні процеси, регулятором людської поведінки.

Однак роль покарання не можна переоцінювати. Помилково вважати його єдиним і головним в боротьбі із злочинністю. Доволі обмежені можливості покарання, як і самого кримінального закону, у вирішенні проблеми перевиховання засуджених.

Для того щоб виявити реальні можливості покарання, його окремих видів, визначити ступінь їх ефективності, важливо правильно визначити в законі цілі покарання, закріпити засоби і методи їх досягнення. Це питання особливо актуальне сьогодні, коли перед українським суспільством з усіма його соціальними інститутами, юридичною наукою стоїть мета адекватного відображення нових тенденцій соціально-економічного і політичного розвитку в правовій сфері, якісного підвищення її рівня, більш точного вираження суспільних потреб, які відповідають принципам соціальної справедливості.

Важливим напрямком сучасної правової реформи являється робота по вдосконаленню нового кримінального законодавства. Вона направлена на створення такого законодавства, яке би повністю відповідало сучасним умовам розвитку українського суспільства, більш ефективно захищало інтереси і права громадян, вело б до зміцнення дисципліни і правопорядку.

Мета курсової роботи – визначити поняття і суть покарання, з’ясувати його ознаки і цілі, адже правильне визначення цілей покарання, методів і засобів їх досягнення не тільки створює реальну можливість для проведення теоретичних досліджень, але і можливості їх правильного застосування на практиці.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СУТЬ ПОКАРАННЯ.

1.1 Зміст покарання.

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає ком-плекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціаль-ного, економічного, політичного, правового, організаційного і куль-турно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посі-дає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто при-мусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.11 Див.: Кримінальне право України: Загальна частина: Підручн. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер, 1997.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі зло-чинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гума-ністичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навче-ний досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде зму-шений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покаран-ня дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виража-ється негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Змен-шення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджуваль-ній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу дер-жавного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодав-ство та практика його застосування переконують, що держава від-водить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, влас-ності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, кон-ституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечен-ня миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструмен-том у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних від-носин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не ви-правдує тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики поляга-ли, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, айв поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної ду-мки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю — жорс-токість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і пер-ший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК.