Необхідною обороною згідно зі ст. 36 КК України визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посяган-ня шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнення суспільно небезпечного посягання або звернення за допомогою до інших осіб чи органів влади. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інте-ресам особою, яка відповідно до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи зло-чинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочин-ної діяльності. Особа, зазначена у частині першій цієї статті, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з насильством над по-терпілим або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з припиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Особа, яка вчинила такий злочин, не може бути засуджена до довічного поз-бавлення волі, а покарання у вигляді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший ніж половина максимально-го строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин. У згаданих випадках приймається рішення про відмову в по-рушенні справи за відсутністю складу злочину.

Слід мати на увазі, що в низці статей Кримінального кодексу України передбачаються спеціальні умови, лише за наявності яких може настати кримінальна відповідальність за певні дії. Такими умовами для різних складів злочину є попереднє вчинення ана-логічних дій раніше, обов'язковий мінімальний розмір заподіяної діянням шкоди, наявність спеціального попередження адміністра-тивних органів у зв'язку з вчиненням такої дії.

Амністія та помилування — це акти вищого органу державної влади. Вони, не відміняючи закону, що встановлює відповідаль-ність за цей або інший злочин, звільняють осіб, які вчинили ці злочини, від кримінальної відповідальності, а також повністю або частково від покарання, передбачають заміну призначеного судом покарання більш м'яким або зняття судимості.

Амністія оголошується виключно законом про амністію, який приймається відповідно до положень Конституції України та чин-ного законодавства.

Згідно зі ст. 6 Закону України "Про застосування амністії в Україні" закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше од-ного разу протягом календарного року.

Відповідно до ст. 8 названого закону особи, які відповідно до закону про амністію підлягають звільненню від відбування (по-дальшого відбування) покарання, звільняються не пізніше як про-тягом трьох місяців після, опублікування закону про амністію.

Помилування осіб здійснюється, як правило, за особистим кло-потанням засуджених, а також в порядку розгляду справ осіб, за-суджених до довічного позбавлення волі, за поданнями Генераль-ного прокурора України і Голови Верховного Суду України та відповідно до висновків Комісії з питань помилування Президен-том України. Про помилування та відхилення клопотань про помилування Президент України приймає укази.

Смерть особи, яка вчинила злочин, робить провадження у кримінальній справі безпредметним. Відмова у порушенні кримінальної справи може мати місце тільки тоді, коли дані, отримані в ході перевірки, підтверджують, що діяння, яке досліджується, є злочином і було вчинено саме цією особою.

У п. 9 ст. 6 КПК України говориться, що кримінальна справа не може бути порушена "щодо особи, про яку є вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї само підстави"

Згідно зі ст. 403 КПК України висновки, що містяться у вироку, ухвалі або постанові суду про закриття справи, обов'язкові для всіх державних і громадських установ, підприємств та оргак посадових осіб та громадян і не можуть бути переглянуті та доповнені, доки це судове рішення не скасовано в установленому законом порядку.

Не допускається порушення кримінальної справи "щодо особи, про яку є нескасована постанова про відмову в порушенні справи або постанова дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому ж обвинуваченню".

Як і вирок суду, постанова органу розслідування та прокурор винесена відповідно до закону, має властивість загальної обов'язковості та стабільності.

Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи оформляється відповідно до вимог КПК України і складається зі вступної, описово-мотивувальної та резолютивної частин.

У вступній частині постанови вказуються дата, час, місце ви-несення постанови, ким вона винесена і з якого приводу.

Описова частина постанови містить чітко викладені підстави до відмови в порушенні справи. Це рішення має бути обов'язково обґрунтованим, з посиланням на відповідну норму кримінально-процесуального закону, якою керуються орган дізнання, слідчий, проку-рор, приймаючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.

Якщо для висновку про відмову в порушенні кримінальної справи необхідний аналіз статті кримінально-правової норми, то в описовій частині постанови слід посилатися і на відповідну стат-тю кримінального кодексу.

У резолютивній частині постанови формулюється рішення про відмову в порушенні справи. Тут також має бути зазначено долю речових доказів — предметів, документів та інших