їх використання усіма і кожним. Даний зв'язок полягає у тому, що здійснення людиною своїх прав має бути обмежене правами інших — таких самих з точки зору гідності — людей. Отже, права людини під час їх здійснення завжди обмежуються правами інших людей, хоча на практиці встановити ці межі буває досить складно. За словами французького письменника Віктора Гюго, “усвідомлення права розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого”. Міжнародні документи з прав людини говорять з цього приводу таке: “...кожна окрема людина, маючи обов'язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і дотримання прав, визнанних у цьому Пакті”[10].
Права людини торкаються різних аспектів її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги при забезпеченні, охороні й захисті прав. Тому поділ прав людини на певні групи має не тільки пізнавальне, але й практичне значення. Залежно від сфери суспільного життя, з якою вони пов'язані, права людини у вітчизняній юридичній літературі поділяються на фізичні (життєві), особистісні, політичні, соціально-економічні, культурні.
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, як це випливає вже з самих їхніх назв, запровадили іншу класифікацію, яка широко використовується у міжнародній практиці.
Згідно з цією класифікацією виділяються права людини:
- громадянські, відомі у вітчизняній літературі як особисті (їх не слід ототожнювати з правами лише громадянина і певної держави — це, наприклад, право на життя, на свободу, право на сповідування релігії);
- політичні (свобода слова, право на участь у політичному житті, право на створення асоціацій, право на участь в управлінні державою, суспільством);
- соціально-економічні (наприклад, право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, право на власність, право на соціальне страхування, право на створення профспілок);
- культурні (право на користування надбаннями культури, свобода наукових досліджень).
З правами людини тісно пов'язані, проте не ототожнюються, права громадянина. Останні торкаються лише тих осіб, на яких поширюється громадянство, тобто особливий зв'язок між людиною і державою. Він полягає у специфічній взаємній відповідальності між ними: держава зобов'язана піклуватися про своїх громадян, хоча б де вони перебували, забезпечувати захист їхніх прав і свобод, а громадяни мають дотримуватися приписів, встановлених державою в інтересах усього суспільства.
Здійсненність прав людини визначається переважно їх юридичною забезпеченістю з боку держави. І саме громадянство слугує тим “каналом”, посередництвом якого відбувається здійснення прав людини. В ідеалі права громадянина мали б співпадати із правами людини. Але історія знає й протилежні варіанти цього співвідношення, коли певні можливості людини спочатку були закріплені у державному законодавстві як права її громадян, а вже згодом відображались у міжнародно-правових документах як права людини.
Взаємопов'язаність прав людини і прав громадянина виявлялася, зокрема, у тому, що у ряді випадків вони закріплювалися в єдиному акті (наприклад, у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 року, яка й донині входить до складу конституційного законодавства Франції; у Конституції України 1996 року, другий розділ якої зветься “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”).
РОзділ 2
Конституція України і права людини
“Верховна Рада України від імені українського народу—громадян України всіх національностей,.. дбаючи про забезпечення прав і свобод людини.., приймає цю Конституцію — Основний Закон України”[1].
Без державно-юридичного забезпечення прав і свобод людини безперешкодне, безконфліктне, «спокійне» їх використання було б, у більшості випадків, справою досить складною, проблематичною, а то й узагалі неможливою. Переконливим свідченням цього є й Конституція України 1996 року. Вона втілила найкращі здобутки загальнолюдського юридичного досвіду конституційного забезпечення прав і свобод людини. Майже третину її статей безпосередньо присвячено цьому питанню. І вже цим визначається її гуманістичне спрямування. Та ще важливіше, те, що текст більшості цих статей досить повно відповідає широко визнаним міжнародним «стандартам» прав і свобод людини. У цьому не важко переконатись, якщо порівняти розділ II Конституції України із Загальною декларацією прав людини, а також Міжнародними пактами про громадянські та політичні права і про економічні, соціальні та культурні права.
Цю засаду втілює стаття 3 Конституції України — перша з її статей, спеціально присвячених людині. З неї розпочинається виклад офіційно виголошеної філософії прав людини, закладеної у Конституцію. Ця стаття, власне, «задає тон» усім наступним конституційним приписам, які відображають реальний або бажаний стан людини в українському суспільстві, реґулюють ЇЇ відносини з державою, визначають їхні взаємини, спрямовують політику, діяльність держави. Одне слово, це - базисна стаття, яка належить до підвалин того суспільного й державного ладу, що закріплюється Конституцією. Вона є нормативно-юридичною підвалиною гуманістичного спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні. Людина, іі життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Украіні найвищою соціальною цінністю.[1] Принципово важливим тут є визнання людини соціальною цінністю: адже це означає, що людина є цінністю не тільки сама для себе, але й для всього суспільства, для соціуму. Причому, оскільки ця цінність «найвища», то жодне інше явище не може поціновуватися суспільством вище, аніж людина, не може перевершити цінність людини. Всі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані, “субординовані” цінності людини. Не існує такої цінності, заради якої можна було б пожертвувати людиною. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави[3]. Призначення цього положення — визначити основний - соціальний