Відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України[1,cт.9].

Розпад Союзу РСР, виникнення на його території незалежних держав, посилення міграції населення, вільний рух громадян різних країн як ближнього, так і дальнього зарубіжжя, зростання кількості змішаних шлюбів, посилення економічних міжнародних зв'язків роблять актуальним регулювання цивільного судочинства з участю іноземців. На підставі ст. 26 Конституції України іноземні громадяни і особи без громадянства користуються в Україні правами і несуть обов'язки нарівні з громадянами України, окрім випадків, встановлених законом або міжнародним договором України.

Відповідно, іноземні громадяни мають право звертатися до судів України і користуватися цивільними процесуальними правами нарівні з українськими громадянами. Це правило розповсюджується на іноземні організації і на осіб без громадянства. Таким чином, іноземцям наданий національний режим в сфері цивільного судочинства, тобто при зверненні в суд на них розповсюджується цивільний процесуальний закон. Це правило закріплюється також в двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорах України. Міжнародні договори, що містять положення про цивільне судочинство, є самостійною формою (джерелом) виразу норм цивільного процесуального права. Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору. Ця норма-принцип також закріплена в ст. 2 ЦПК, ч.2 якої встановлює: якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору [2,cт.2].

Таким чином, міжнародні договори володіють верховенством (пріоритетом) відносно не всієї системи законодавства. Однак, Конституція України має вищу юридичну силу. Міжнародний договір не може бути вище за Основний закон держави. Займати рівне юридичне становище з Конституцією міжнародний договір також не може.

РОЗДІЛ 2. Окремі види джерел цивільно-процесуального права.

2.1 Конституція України, як джерело Цивільного процесуального права.

Основою для будь-якої галузі права, у тому числі і кодифікованого цивільного процесуального права, виступає Конституція України.

В Конституції України містяться норми загального характеру, що закріплюють організацію судової системи, організаційні і деякі функціональні принципи правосуддя (розділ VIII - Правосуддя), а також право на судовий захист [1,cт.55].

Так, у ст. 124 Конституції закріплено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами; що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Конституція закладає організацію судової системи, яка зазнала певних змін у процесі її реформування. Вона має такі судові органи: Конституційний Суд України — суд конституційної юрисдикції; суди загальної юрисдикції - Верховний Суд України, касаційний і Апеляційний суди, Верховний суд АРК; обласні суди - суди другої інстанції або апеляційні суди (до яких належить і Київський міський суд); районні та міські суди - суди першої інстанції або первинна ланка судових органів, які розглядають найбільшу кількість справ; в окремих випадках існують міжрайонні (окружні) та міжобласні судові органи, адміністративні суди. До судів загальної юрисдикції відносять також (хоча вони мають спеціалізований характер) Вищий господарський суд України, апеляційні та обласні господарські суди (зокрема Київський міський господарський суд), які розглядають різноманітні спори тільки між юридичними особами; до спеціалізованих судів відносять військові суди; крім того, до судової системи входять: Міжнародний комерційний арбітражний суд, Морська арбітражна комісія і третейські суди, які не належать до системи державних органів, але можуть функціонувати відповідно до чинного цивільно-процесуального кодексу. Отже, судова система України складається з чотирьох основних видів судових органів держави: 1) Конституційний Суд; 2) суди загальної юрисдикції; 3) спеціалізовані суди, до яких відносять господарські суди, військові суди, адміністративні суди; 4) міжнародні арбітражні суди.

Відповідно до ст. 128 Конституції України перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом України. Усі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстрокове, у порядку, встановленому законом. Для призначення чи обрання на посаду суддів, відповідно до ст. 127 Конституції, необхідні освітній і віковий цензи; є й інші політичні та моральні вимоги. Зокрема, у ст. 127 Конституції вказується, що на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, віком не менше 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менше десяти років і володіє державною мовою [1,cт.127-128].

У ст. 148 Конституції закріплено основні принципи формування Конституційного Суду України. Конституційний Суд України складається з 18 суддів. Він формується Президентом України, Верховною Радою України та з’їздом суддів України, які призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддею Конституційного Суду може бути громадянин, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк. Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду зі складу суддів Конституційного Суду таємним голосуванням лише на один