Стаття 19 Закону України «Про виконав-че провадження» для сприяння державному виконавцеві та якщо такі відомості з’ясову-валися при розгляді заяви, пропонує вно-сити також «інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав ви-конавчий документ, які ідентифікують стя-гувача та боржника чи можуть сприяти при-мусовому виконанню, такі як дата і місце на-родження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження май-на боржника тощо».

Слід зазначити, що редакція п. 5 ст. 103 нового ЦПК України вже є застарілою з огляду на те, що в банківському законодавстві відсутнє таке поняття, як «розрахунковий рахунок». Замість нього вживається поняття «поточний рахунок» клієнта банку. Іншими словами, редакція п. 5 ст. 103 нового ЦПК України потребує змін. При цьому також слід зазначити, що нещодавно (змінами до ст. 19 Закону України «Про виконавче про-вадження» від 18.11.2003 р.) законодавець відмовився від необхідності зазначення но-меру рахунка серед реквізитів юридичної особи - боржника, оскільки це ускладнює та затягує процедуру виконавчого проваджен-ня, що необхідно врахувати в новому ЦПК України.

Крім того, серед реквізитів судового нака-зу як виконавчого документа також відсутні такі, як дата набрання чинності рішенням та строк пред’явлення виконавчого документа до виконання. Однак, якщо визначення такої дати пояснюється складністю її встановлення судом, то ст. 21 Закону України «Про вико-навче провадження» чітко визначає, що не лише виконавчі листи, а й усі інші судові до-кументи можуть бути пред’явлені до вико-нання протягом трьох років.

Таким чином, судовий наказ можна ви-значити як немотивовану постанову суду, що видається в передбачених законом випадках, без розгляду справи по суті, на підставі нада-них заявником документів за умови відсут-ності заперечень з боку боржника з метою за-хисту порушених прав та інтересів фізичних або юридичних осіб[7,c.59].

1.3 Історія розвитку законодавства про судовий наказ.

Інститут судових наказів або безпосередньо виконавчого процесу відомий споконвіків багатьом державам. Історія розвитку судового наказу в цивільному судочинстві достатньо тривала. Він був відомий як римському праву, так і судовій практиці середніх віків. Особливого значення судовий наказ набув наприкінці XIX - початок XX століття в цивільному судочинстві західноєвропейських країн, таких як Австрія, Німеччина та ін.

В римському праві прообраз судового наказу існував у формі преторського захисту, коли претор на прохання заявника давав розпорядження про негайне припинення яких-небудь дій, які, на думку заявника, порушують його інтереси. Такого роду розпорядження називалися інтердиктами і носили категоричний та безумовний характер. Вони могли виноситися претором без перевірки фактів - умовно, виходячи тільки з презумпції реальності фактів, на які посилається заявник.

Вже у римлян були відомі боргові зобов’язання, що давали кредитору право стягнення боргу без суду і слідства, право відвести боржника в свій будинок, для відробітку боргу і навіть його продажу в рабство. З часом ця самостійна форма стягнення боргу була заборонена.

Залежно від виду і форми документа (в ХІХ ст. у Росії їх було 4: кріпосні, пільгові, нотаріальні та домашні). В деяких випадках в самому законі могли згадуватися акти, що мають виконавчу силу - доручний запис. Накази в Росії видавалися посадовцями поліції і судами, а після революції і по сьогодні - нотаріусами та судами.

Існував судовий наказ і в німецькому процесі. В практиці імператорських судів використовувались накази умовні і безумовні. Останні були таким розпорядженням або забороною суду, в якому була відсутня яка-небудь вказівка на умови, за наявності яких відповідачу дозволялося заявити свої заперечення по суті. Окрім самого безумовного розпорядження суду, в наказі містилася вказівка на можливий штраф за його невиконання, якщо не буде надано поважних причин проти накладення цього штрафу. Відповідно, відповідач повинен був виконати наказ суду безумовно, а право захисту проти наказу було обмеженим. Такого роду накази видавалися судами, коли справа торкалася виконання боргових зобов’язань по документах, в яких боржник надає кредитору право стягнення за судовим і несудовим порядком.

Умовні накази, крім розпорядження суду відповідачу про здійснення або заборону якої-небудь дії, містили в собі особливе положення, що дозволяло відповідачу протягом певного терміну пред’явити заперечення проти нього. Вони видавалися судом і у більш сумнівних випадках, коли від відповідача можна було чекати яких-небудь заперечень, і коли право захисту не підлягало особливому обмеженню. Проста заява відповідача, про те, що він оспорює або має намір оспорити вимогу позивача, вважалася достатньою для того, щоб зупинити звернення наказу до виконання, позбавити цей наказ будь-якого значення. При цьому, якщо розгляд спору був підсудний тому ж суду, він звертався в звичайне позовне провадження, якщо ж не підсудним, то позивачу надавалося право подати позов до належного суду[2,c.7].

Видача тих чи інших наказів допускалася за односторонньою заявою позивача, без виклику відповідача і вислуховування його пояснень. Безумовні накази могли бути видані тільки на підставі актів, що мають виконавчу силу або звернених до виконавчого провадження. Умовні накази, що були по суті простими нагадуваннями боржнику про задоволення вимог, які він сам визнає безперечними, видавалися по всіх договірних зобов’язаннях, незалежно від юридичної сили актів, на яких вони ґрунтуються.

Заява про видачу наказу могла бути у формі особливого прохання, словесного або письмового, до пред’явлення формального позову або разом з формальним позовом. Пред’явлення цієї заяви було правом позивача і залежало цілком від його бажання. Позивач, що бажав