одержати умовний наказ, повинен був вказати в своїй заяві ім’я, прізвище, посаду, місце проживання, як своє, так і відповідача, а також предмет і підставу позову. Закон не ставив яких-небудь особливих вимог до формі заяв: вони могли бути і письмовими і усними, якщо вони заявлялися повіреними, то не вимагалося пред’явлення спеціальної довіреності або іншого акту, що засвідчують їх повноваження. Заява про видачу наказу реєструвалася в особливому реєстрі.
Розгляд заяви кредитора про видачу наказу проводився судом негайно, без виклику відповідача. Якщо вимоги позивача не відповідали умовам, які за законом дозволяють видачу наказу, він діставав відмову і міг потім звернутися до суду з позовною заявою в загальному порядку, при цьому подання скарг на відмову суду у видачі наказу не допускалося. Якщо ж заява кредитора була прийнята судом і визнана законною, суд видавав умовний наказ про виплату грошової суми для отримання її відповідачем. Цей наказ писався звичайно на бланку встановленої форми і містив у собі, окрім вказівки на сторін, суд і суми боргу, також доручення відповідачу сплатити позивачу протягом певного строку борг з відсотками (якщо вони були передбачені в договорі між сторонами), а також судові витрати.
Наказ повинен був доставлятися відповідачу через судового пристава за загальними правилами вручення повісток. В обов’язковому порядку необхідно було вручити наказ відповідачу особисто в руки. Нагляд за доставкою наказу доручався найближчому суду, у розпорядженні якого знаходилися місцеві судові пристави.
Після вручення наказу відповідачу подальший рух процесу багато в чому залежав від волевиявлення останнього:
- відповідач міг виконати вимоги позивача, внаслідок чого права позивача визнавались захищеними, а провадження по справі припинялося;
- відповідач міг оспорити вимоги позивача, для чого йому було необхідно звернутися до суду з своїми аргументами. Якщо справа в загальному порядку була підсудна суду, що видав наказ, тоді призначалося засідання, справа розглядалася за загальними правилами і закінчувалася винесенням судом рішення по суті. У разі, коли справа не відносилася до компетенції суду, що видав наказ, кредитор повідомлявся про заявлений спір, і йому роз’яснювалося право пред’явити позов до належного суду за загальними правилами цивільного судочинства.
- можлива також була ситуація, коли відповідач, одержавши умовний наказ суду, ніяк не реагував на нього: не задовольняв вимог позивача і не оспорював наказ. В такому випадку суд на прохання позивача робив на наказі виконавчий напис, що мав силу виконавчого листа по заочному рішенню, зверненому до попереднього виконання. З цим написом наказ виконувався за загальними правилами, але відповідачу дозволялося подати на нього відзив, так само як і на заочне рішення. Після ухвалення судом поданого відповідачем відзиву справа набувала спірного характеру і, якщо воно було підсудне суду, що видав наказ, то розглядалося також як і відзив на заочне рішення, при цьому подача відзиву не обов’язково означала припинення виконання наказу. Якщо ж цивільна справа не відносилася до компетенції суду, то позивачу необхідно було пред’явити позов до належного суду, який і розглядав справу по суті в загальному порядку цивільного судочинства.
Досвід використовування судових наказів в дореволюційній судовій практиці Росії показує, що вони служили зручним і дешевим способом вирішення більшості “безперечних” справ і досить просто могли передати в руки кредитора витребувану ним суму, або виконавчий документ, якщо відповідач, не оспорюючи свого боргу, не виконував своїх зобов’язань добровільно.
Радянське законодавство, яке багато в чому грунтувалося на дореволюційних правових ідеях, передбачало існування в цивільному судочинстві судового наказу.
За діючим тоді законодавством, суддя мав право відмовити у видачі судового наказу і повинен був повернути заявнику подані документи, явка сторін в суд не передбачалася, відповідач дізнавався про видання судового наказу, лише після сповіщення про це судовим виконавцем. Він не викликався до розгляду справи, не мав можливості представити свої заперечення, не знав навіть про розгляд справи та видачу судового наказу. Оскаржити судовий наказ повинен був в загальному касаційному порядку.
Відхід процесуального законодавства СРСР від початків диспозитивності і змагальності, зсув акценту на процесуальну активність державного суду, прагнення до жорсткої регламентації всіх реально значущих моментів в цивільному обороті звели нанівець практичну цінність судового наказу.
Інститут судового наказу, орієнтований на функціонування головним чином в умовах ринкової економіки, в радянській дійсності 30-50 рр. XX ст. з її тотальною регламентацією у всіх сферах цивільного обороту практично не використовувався. Через це йому не знайшлося місця в Цивільному процесуальному кодексі УРСР 1963 р., і він тривалий час був необгрунтовано забутий вітчизняним законодавством.
В той же час законодавством низки колишніх соціалістичних країн наприклад, Угорщини та Чехословаччини передбачалося винесення судового наказу по цивільних справах.
Перехід України до ринкових відносин сприяв відновленню вже давно відомих і нових явищ. Одним із таких явищ є відомий засіб захисту прав кредитора яким є інститут судового наказу, введений в ЦПК України від 18 березня 2004 року у формі Розділу ІІ (ст.ст.95-106) [4,c.12].
РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВИ НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ.
Судовий наказ може бути видано, якщо:
1) заявлено вимогу, яка грунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі;
2) заявлено вимогу про стягнення нарахова-ної, але не виплаченої працівникові суми заробі-тної плати;
3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.
Судовий наказ може бути видано і в інших випадках, передбачених законом.
Усі зазначені обставини свідчать, що судовий наказ видається лише за відсутності спору. Напри-клад, якщо іншою стороною