Незрозуміло чому законодавець виключив таку вимогу, за якою може бути видано судовий наказ, як вимо-га про стягнення аліментів на утримання малолі-тніх або неповнолітніх дітей (ст. 114 ЦПК після першого і після другого читання виключена). Разом з тим слід мати на увазі, що розгляд даної вимоги законодавець не заперечує такою вказівкою, яка зазначена в ч. 2 ст. 96 прийнятого ЦПК, що судо-вий наказ може бути видано і в інших випадках, встановлених законом. Тому, якщо така вимога, відповідно до закону, буде заявлена, то суду слід враховувати наступне.

При розгляді такої вимоги, як стягнення алі-ментів на утримання малолітніх або неповнолітніх дітей, можливі дві умови, за яких судовий наказ не може бути видано, якщо: а) вимога пов’язана з установленням батьківства або б) вимога пов’яза-на з притягненням до участі в справі третіх осіб. Необхідно також враховувати, що у практиці мо-жуть виникнути й інші випадки наявності спору про право. Наприклад, боржник-відповідач може оспорювати батьківство (материнство) [6,c.24].

Як уже зазначалось, перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, не є вичерпний, що передбачає необхідність звертатися до бланкетної норми, а це, в деякій мірі, буде ускладнювати судову правозастосовчу діяльність. Здається, було б правильніше, врахо-вуючи суть та значення наказного провадження, як спрощеної процедури захисту порушеного су-б’єктивного права, встановити вичерпний перелік вимог для ухвалення судового наказу, оскільки будуть виникати суперечки з самого права на пред’явлення таких вимог, а можливості апеляцій-ного чи касаційного оскарження дій суду в нака-зному провадженні ЦПК не передбачено.

Відповідно до засади диспозитивності ініціа-тива порушення наказного провадження належить стягувачу (кредитору), який реалізує своє право на судовий захист порушеного боржником його су-б’єктивного матеріального права. Аналіз частин 3 і 4 ст. 98 ЦПК свідчить, що заява про видачу су-дового наказу від імені заявника може бути пода-на його представником за наявності у нього для цих дій належним чином оформлених повнова-жень [1,cт.98]. До заяви, яка подається пред-ставником заявника, повинно бути додано доку-мент, що підтверджує його повноваження.

Не повинно викликати заперечення право прокурора на пред’явлення до суду заяв про вида-чу судового наказу в інтересах заявника-стягувача відповідно до правил, передбачених статтями 45, 46 ЦПК, в яких йдеться про повноваження прокурора в процесі. Однак слід враховувати, що відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено, зокрема, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випа-дках, визначених законом. Пред’являючи таку заяву до суду, прокурор зобов’язаний не тільки вказати на порушення інтересів громадянина чи держави, а й послатися на конкретний матеріаль-ний закон, який ці інтереси охороняє, та мотиву-вати причину, за якої громадянин не може сам звернутися до суду[3,c.95].

РОЗДІЛ 3. ПОРЯДОК НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ.

Наказне провадження складається з окремих етапів провадження (подачі заяви), видачі наказу або відмови у видачі, скасування наказу.

Заява про видачу судового наказу подається в суд у письмовій формі. У заяві повинно бути зазначено: найменування суду, в який подається заява; ім’я (найменування) заявника та боржника, а також ім’я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження; вимоги заявника й обставини, на яких вони ґрунтуються; вартість майна в разі його витребування; перелік документів, що додаються до заяви.

Відповідно до ст. 99 ЦПК за подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі 50% ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позо-вом у порядку позовного провадження[1,c.99].

У разі відмови у видачі судового наказу вне-сена сума судового збору стягувачу не повертаєть-ся. При пред’явленні стягувачем позову до борж-ника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановле-ної за позовну заяву.

Заява про видачу судового наказу і додані до неї документи подаються в копіях відповідно до кількості боржників; така заява подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсу-дності, встановленими цим Кодексом [1,cт.97]. Зокрема, загальне правило — подача заяви в суд за місцем проживання боржника. Альтерна-тива: заява про стягнення зарплати, аліментів може бути подана за місцем проживання стягувача; вимоги, що випливають з правочинів, у яких зазначено місце їх виконання, можуть подавати-ся за місцем виконання такої угоди; заявник сам вибирає, в який суд йому звертатися за вимогами про захист прав споживачів, та ін.

Судовий наказ у разі прийняття заяви про його видачу видається у триденний строк без про-ведення судового розгляду, тобто не потрібно за-слуховувати пояснення стягувача, кредитора, до-сліджувати докази, вести протокол судового засі-дання (за ЦПК — журнал судового засідання), що передбачено ст. 102 ЦПК. Разом з тим, як і рі-шення суду, судовий наказ є кінцевим актом ре-алізації норм процесуального і матеріального пра-ва. Здається, що встановлений триденний строк с занадто скороченим з урахуванням постійно зро-стаючого навантаження суду через те, що юрисди-кція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, і найбільш правильнішим було б встановити, як мінімум, п’ятиденний строк розгляду заяви про видачу судового наказу.

У наказному провадженні дотримуються такі важливі елементи правозастосовчої процедури, як прийняття відповідного правозастосовчого доку-мента (судове рішення —судовий наказ) та дове-дення його до відома заінтересованих осіб. Відпо-відно до ч. 3 ст. 103 ЦПК судовий наказ склада-ється і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скрі-плюється печаткою і видається стягувачу після