наказу відповідачу подальший рух процесу багато в чому залежав від його волевиявлення:
- відповідач міг виконати вимоги позивача, внаслідок чого права позивача знаходили свій захист, подальше виробництво припинялося;
- відповідач міг оспорити вимоги позивача, для чого йому було необхідно звернутися до суду з своїми аргументами. Якщо справа в загальному порядку була підсудна суду, що видав наказ, то призначалося засідання, справа розглядалася за загальними правилами і закінчувалася винесенням судом рішення по суті. У разі, коли справа не відносилася до компетенції суду, що видав наказ, кредитор повідомлявся про заявлену суперечку, і йому роз'яснювалося право пред'явити позов до належного суду за загальними правилами цивільного судочинства.
- можлива також була ситуація, коли відповідач, одержавши умовний наказ суду, ніяк не реагував на нього: не задовольняв вимог позивача і не заявляв суперечки проти наказу. Тоді суд на прохання позивача робив на наказі виконавчий напис, що має значення виконавського листа по заочному рішенню, зверненому до попереднього виконання. З цим написом наказ виконувався за загальними правилами, але відповідачу дозволялося подать на нього відгук, точно також як і на заочне рішення. Як правило, допускався тільки надзвичайний відгук з поважних причин, коли відповідач повинен був доводити, що він не зміг заявити суперечку проти умовного наказу без всякої з його сторони вини. Після ухвалення судом поданого відповідачем відгуку справа набувала спірного характеру і, якщо воно було підсудне суду, що видав наказ, то розглядалося також як і відгук на заочне рішення, при цьому подача відгуку не обов'язково означала припинення виконання наказу. Якщо ж цивільна справа не відносилася до компетенції суду, то позивачу необхідно було пред'явити позов до належного суду, який і розглядав справу по суті в загальному порядку цивільного судочинства.
Мета умовних наказів полягала в тому, щоб спростити для кредиторів отримання рішень з виконавчою силою по тих вимогах, які самими боржниками признаються безперечними, виділити цю масу безперечних справ із загального позовного судочинства і створити для них більш просту коротку і дешеву форму примусового стягнення, яка в той же час, нагадуючи боржнику про його обов'язки, стимулювала б його до добровільного задоволення основних претензій кредитора.
Досвід використовування судових наказів в дореволюційній судовій практиці показує, що вони служили зручним і дешевим шляхом до дозволу більшості безперечних справ і вельми просто могли дати в руки кредитора або відшукувану їм суму, або виконавчий документ, якщо відповідач, не оспорюючи свого боргу, не виконував своїх зобов'язань добровільно.
Радянське законодавство, що багато в чому грунтувалося на дореволюційних правових ідеях, передбачало існування в цивільному судочинстві судового наказу. Цивільний процесуальний кодекс 1993г./ст.210-219/подробно регламентував процедуру видачі судового наказу.
За діючим тоді законодавством, суддя мав право відмовити у видачі судового наказу і повинен був повернути прохачу представлені документи, явка сторін в суд не передбачалася, відповідач дізнавався про судовий наказ, що відбувся, вперше із сповіщення судового виконавця. Він не викликався до розбору справи, не мав нагоди представити свої заперечення, не знав навіть про рішення, що відбулося, про видачу судового наказу. Оскаржити судовий наказ повинен був загалом, касаційному порядку.
Відхід процесуального законодавства радянської Росії від початків диспозитивності і змагальності, зсув акценту на процесуальну активність державного суду, прагнення до жорсткої регламентації всіх реально значущих моментів в цивільному обороті звели нанівець практичну цінність судового наказу.
Інститут судового наказу, орієнтований на функціонування головним чином в умовах ринкової економіки, в російській дійсності 30-50гг. XX століття з її тотальною регламентацією всіх сфер цивільного обороту практично не використовувався. Через це йому не знайшлося місця в Цивільному процесуальному кодексі 1964г., і він тривалий час був необгрунтовано забутий вітчизняним законодавством.
Але в 1985г. з введенням одноосібного порядку внесення суддею ухвали про стягнення аліментів на неповнолітніх дітей російське законодавство фактично відродило в дещо своєрідній формі здавалося б забутий наказ суду.
В той же час законодательствами низки колишніх соціалістичних країн передбачалося винесення судового наказу по цивільних справах, наприклад, в Угорщині, Чехословакії.
Перехід Росії до ринкових відносин викликає до життя множину і вже давно відомих і нових явищ. Одним з давно відомих засобів захисту прав кредитора слід рахувати інститут судового наказу, який введений в ГПК у вигляді гл.111(ст.1251-12510). За основу законодавцем узятий більш демократичний вид такого вердикту - умовний (заперечний).