Загалом особа є біосоціальна істота, яка має природні властивості, які передаються від батьків дитині на генетичному рівні, а також соціально-правові властивості, які формуються у процесі суспільного навчання, соціальної практики і виробничої або інтелектуальної діяльності. Практичне життя свідчить, що діти, які в однорічному віці залишалися без батьків і, потрапивши до диких тварин (Мауглі та ін.), до 7-14 років були відірвані від батьків і суспільства, майже не могли вчитися в школі, раціонально мислити, їм не можна було передати соціальний досвід. Щоправда, вони набували більше здібностей від тварин і природи, від того середовища, в якому опинилися.

Крім того, людина є істотою не тільки біосоціальною, а й біо-соціально-космічною. Суть людини зводиться не до її біологічного або фізичного тіла, яке завершило свою еволюцію, а до душі й духу, до інтелектуально-емоційних і вольових процесів і станів, до свідомих, підсвідомих і несвідомих (раціональних та ірраціональних) процесів і станів. Душа і дух людини (особи) продовжують свою еволюцію до більш високого рівня. Багато спеціалістів нині підкреслюють, що сенс життя людини (особи) полягає не в тому, щоби повніше задовольняти свої тілесні потреби та інтереси; головне призначення, покликання і завдання кожної людини - всебічно розвивати свої задатки (нахили), здібності, внести особистий вклад в історію, у прогрес суспільства, в його культуру. [14;62]

З позицій діалектичного матеріалізму особа - це, передусім, фізична, тілесна істота, а з позицій ідеалізму, теології та реалізму, особа - це діалектична єдність тілесного, емоційного і душевно-духовного (душі й духа). У молодих людей і дітей найчастіше переважають тілесні або фізичні властивості, а в більш дорослих людей можуть переважати духовні властивості, духовна культура.

Між тілесними і духовними потребами та інтересами існують протиборство і боротьба.

Задовольняючи різноманітні потреби та інтереси, особа повинна керуватися насамперед духовними потребами та інтересами, які зводяться до духовної культури. Підвищення духовної культури кожної особи приведе до підвищення рівня морально-правової культури всього суспільства, а це, у свою чергу, позитивно відобразиться на задоволенні матеріальних потреб та інтересів, особливо в сучасний період - період кризи моралі та великої бездуховності. Зрозуміло, що без мінімального або нормального задоволення матеріальних потреб та інтересів обійтися теж неможливо.

У теорії держави і права застосовується також поняття «громадянин». Термін «громадянин» («громадянство») виникло ще в античному світі - у Стародавній Греції та Стародавньому Римі, коли були створені перші держави-поліси, аристократичні й демократичні республіки. Найімовірніше, він походить від слова «громада». У той час термін «громадянин» означав належність окремої людини до держави - полісу, як юридично і політично рівної та рівноправної особи, на відміну від людини або особи з іншої землі чи іноземців. Іноземець, по суті, і означив назву людини, яка належала до іншого поліса, держави або племені (з іншої землі) тощо. Практично в цих республіках існував інститут громадянства; якщо в монархіях усіх людей називали підданими або залежними від монарха, то в республіках не було монарха і не було такої залежності, людей називали громадянами.

У період феодалізму, коли існували монархічні форми правління, інститут громадянства був ліквідований. Він з'явився знову після великих буржуазних революцій в Європі та інших країнах.

Термін «громадянин» дуже тісно пов'язаний з політико-правовим інститутом - «громадянством». У попередньому Законі України «Про громадянство України» громадянство визначалося як постійний правовий зв'язок особи та Української держави, що виявлявся в їхніх взаємних правах та обов'язках. Новий Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р. визначає його як правовий зв'язок між фізичною особою та Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

З позиції формальної логіки та теорії держави і права, щоб дати правильне визначення поняття громадянства, встановити його суть, треба відмежувати його від інших аналогічних явищ. До таких аналогічних або порядких явищ відносять поняття «іноземець», «іноземний громадянин», «особа без громадянства» тощо.

Іноземець - це така людина чи особа, яка постійно проживає в іншій державі, фізично, політично і юридично належить до іншої держави і має своє громадянство або підданство. Однією з найваж- ливших ознак громадянства є політична і юридична належність окремої людини - особи (або великої кількості людей) до тієї чи іншої держави. Належність особи до тієї чи іншої держави означає, що це - своя держава, своя батьківщина, а не чужа. На цій підставі, умовно, виникає політичне право власності громадянина на свою державу, а в державі - на громадянина. Таким чином між цими двома суб'єктами виникають взаємні права та обов'язки щодо взаємного володіння, користування і розпорядження. Водночас людина і особа - це не майно, як було колись в умовах рабовласництва або феодалізму, а автономний відносний незалежний суб'єкт, який має природні та інші соціальні права і свободи. Тому взаємне володіння, користування і розпорядження цими суб'єктами може здійснюватися в рамках конституції, законів держави, у яких визначаються повноваження держави щодо громадянина і громадянина щодо держави. Громадянин, на думку Арістотеля -це один із елементів держави.

Другою ознакою громадянства є взаємні права та обов'язки між державою та особою, або взаємні повноваження на підставі основного закону з приводу