Таким чином, закон визначає два види необережної вини:

а)злочинна самовпевненість;

б) злочинна недбалість.

Криміналізація необережних суспільне небезпечних діянь досягається поперед усього встановленням законодавчого визначення необережності. Між тим, на думку автора в цьому плані на сьогоднішній день все ж таки існує певна неузгодженість.

По-перше, оскільки необережність є однією з форм вини відомих українському кримінальному праву, її визначення повинно узгоджуватись з загальним визначенням вини та визначенням умислу. Між тим повної узгодженості немає. Умисел визначається як відповідне психічне відношення особи до суспільне небезпечної дії або бездіяльності та до їх суспільне небезпечних наслідків. В той же час необережність визначається тільки шляхом психічного відношення суб'єкта до суспільне небезпечного наслідку.

По-друге, злочинна необережність - це єдина форма вини, хоча й має два основних види (самовпевненість та недбалість). Тому в законодавчому визначенні доцільно відобразити загальні ознаки необережності, подібно до загальних ознак умислу (усвідомлення суспільної небезпеки своєї дії або бездіяльності). Між тим таких загальних ознак визначення злочинної необережності не містить. Закон зараз дає, фактично, визначення двох видів необережності: самовпевненості та недбалості.

По-третє, законодавче визначення необережності повинно охоплювати усі випадки необережного скоєння суспільне небезпечних діянь, що заслуговують криміналізації. Між тим в умовах науково-технічної революції з'явились або набули особливого значення такі різновиди необережності, які повністю не вміщуються в визначення самовпевненості або недбалості. Маються на увазі випадки так званої "злочинної неосвіченості" (коли людина, самовпевнено здійснюючи діяльність, що потребує спеціальних знань, навичок або особистих якостей, спричиняє суспільне небезпечні наслідки, які вона завдяки своїй неосвіченості не могла передбачити або відвернути) та "вольової недбалості" (коли суб'єкт, що опинився в небезпечній ситуації, не знаходить або не здійснює правильного рішення, що дозволяє відвернути настання суспільне небезпечних наслідків) [11, с. 149 - 156]. Небезпечність випадків, коли непідготовлена людина береться за здійснення діяльності, пов'язаної з небезпекою для оточуючих, або керує джерелом підвищеної небезпеки, не проявляючи належної уваги, безперечна. Тому вони повинні охоплюватися загальними поняттями злочинної необережності.

Інколи можуть бути такі випадки, коли психічне відношення до дії та наслідків, що настали буде неоднаковим. На цій відмінності психічного відношення до здійснених дій та наслідків, що настали будується поняття змішаної (подвійний) форми вини. Злочин, що утворить основний склад (без обставин ,що обтяжують) може бути скоєний навмисне, а психічне ставлення до наслідків, що настали, і утворять кваліфікований склад того ж злочину, можливе у формі необережності. Наприклад ст. 126 ч. З Кримінального кодексу Російської Федерації - викрадення людини, що потягнуло з необережності смерть людини або інші тяжкі наслідки. В цьому випадку винне психічне відношення роздвоюється на відношення до викрадення (прямий умисел) і до, внаслідок цього, смерті, потерпілого (лише з необережності у вигляді самовпевненості або недбалості).

Виділення злочинів з двома формами вини необхідне для кваліфікації злочинів, для їх категоризації, для визначення рецидиву, для вирішення питання про визнання злочину незавершеним [3, с.24].

При умисному порушенні правил психічне ставлення особи до можливості настання соціально-небезпечних наслідків може діставати вияв у формі умислів або необережності. Коли суб’єктивну сторону такого злочину визначає лише необережне ставлення до суспільно-небезпечних наслідків, такі злочини вважаються вчиненими з необережності.

Виходячи з нормативного визначення необережності, варто зазначити, що ця форма вини є конструктивним елементом злочинів із матеріальним складом, тоді як формальним злочином, в яких суспільно небезпечні наслідки виведені за межі складу злочину, вона, як правило не притаманна. Водночас у деяких випадках законодавець передбачає необережність і для формальних злочинів. Прикладом може бути злочин, передбачений ст.. 272 ч.1, 273 ч.1, 274 ч.1 та ін. у частині виникнення діянь, які створюють загрозу об’єктам кримінально правової охорони [13 с. 98].

Якщо зіставити загальні показники шкоди, що заподіюються від умисних злочинів, і тих, що заподіюються злочинами вчиненими з необережності, то за висновками В.Є.Квашиса вони є порівняними [5 с.235].

У тих випадках, коли закон передбачає можливість скоєння злочину як навмисно, так і з необережності форма вини не впливає на кваліфікацію. Але форма вини має істотне значення при індивідуалізації покарання.

Проте слід мати на увазі, що існують випадки, коли саме форма вини впливає на кваліфікацію злочину, коли практично аналогічні склади злочинів за об'єктивною стороною розрізняються за суб'єктивною 128КК.

У цих випадках для вирішення питання про належну кваліфікацію злочину важливо визначити дійсне психічне ставлення винного до наслідків своїх дій: передбачав він їх і свідомо допускав (бажав) чи не передбачав, хоча міг і повинен був передбачити [7, с. 72]?

Так були невірно кваліфіковані вчинки неповнолітнього X., засудженого за умисне заподіяння С. тяжких тілесних ушкоджень, які призвели до смерті. Матеріалами справи було з'ясовано, що X. разом з К. в сквері з хуліганських мотивів побив В. і С. Як відмітила колегія з кримінальних справ Верховного Суду України, розглядаючи касаційну скаргу, дії X., щодо нанесення С. удару, від якого той упав і одержав при падінні смертельну травму, були кваліфіковані судом неправильно. Характер удару не свідчив про умисність: ніяких зовнішніх або внутрішніх пошкоджень на тілі С. в ділянці живота (куди нанесено удар) не виявлено. Це дозволило зробити висновок про те, що удар був нанесений з невеликою силою, тобто без умислу на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

Таким чином, спростувалось первісне твердження про умисність дій X., в результаті яких настала смерть С. Натомість виникло інше питання: чи повинен був X. передбачити, що