Оскільки партизанська війна кваліфікується сучасним міжнародним правом як правомірна форма боротьби проти агресора, колоніальної залежності і іноземної окупації, за партизанами, згідно Женевським конвенціям 1949 року, признається статус комбатанта, якщо вони мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих, мають відмітний знак, відкрито носять зброю, дотримують в ході бойових дій закони і звичаї воїни. У світлі сучасного міжнародного права статусом комбатанта володіють і бійці національно-визвольних рухів.

Враховуючи вищевикладене, на практиці не рідко виникає необхідність в розмежуванні таких категорій як військовий шпигун і військовий розвідник, доброволець і найманець.

Військовий шпигун (лазутчик) – “це така особа, яка, діючи таємним чином або під помилковим приводом, збирає або прагне зібрати відомості в районі дії одного з воюючих з наміром повідомити такі осоружній стороні” Колосов Ю.М., Кузнецов В.И. “Международное право: Учебник”. Издание 2-е, доп. и пререраб. – М.: Международные отношения, 1998г., стр. 354.. Стаття 46 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій 1949 року, уточнюючи правовий статус військового шпигуна, закріплює норму, згідно якої особа з складу озброєних сил, “потрапляюче під владу осоружної сторони в той час, коли воно займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого і з ним можуть поводитися як з шпигуном”. Якщо особа з складу озброєних сил збирає відомості на території, контрольованій осоружною стороною, і носить при цьому формений одяг своїх озброєних сил або не діє обманним шляхом або навмисно не вдається до таємних методів, то така особа не вважається шпигуном, а кваліфікується як військовий розвідник. У випадку якщо ця особа потрапить до рук супротивника, на нього повинен розповсюджуватися режим військового полону.

Доброволець – це іноземний громадянин, що добровільно поступає в діючу армію однієї з воюючих сторін, з політичних або інших переконань (виключаючи матеріальні) і що включається в особовий склад озброєних сил. З погляду міжнародного права, осуджуючого колоніалізм і агресивні війни, дії добровольця будуть правомірними, якщо він вступить в армію, що веде війну в захист своєї країни від іноземного поневолення.

Зміст поняття “найманець” розкривається в ст. 47 Додаткового протоколу I. Відповідно до цієї статті, найманець – це особа, яка спеціально завербована для того, щоб битися в озброєному конфлікті, і фактично бере безпосередню участь у військових діях, керуючись головним чином бажанням одержати особисту вигоду, і якому насправді обіцяно стороною або за дорученням сторони, що знаходиться в конфлікті матеріальна винагорода, обіцяна або виплачувана комбатантам такого ж рангу і з таким же функціями з числа особового складу озброєних сил даної сторони.

Приведене визначення дозволяє встановити чіткішу відмінність найманця від добровольця, а також провести відмінність між найманцями і військовими радниками, що не беруть безпосередньої участі у військових діях і направленими на службу в іноземну армію за угодою між державами.

У грудні 1989 року в рамках ООН була прийнята Конвенція про заборону вербування, використовування, фінансування і навчання найманців. На відміну від Додаткового протоколу I, Конвенція 1989 року до категорії найманців відносить не тільки осіб, що безпосередньо беруть участь в озброєних конфліктах, але і, що істотно важливе, осіб, завербованих для участі в наперед запланованих актах насильства. Згідно цієї Конвенції, держави не повинні займатися вербуванням, використовуванням, фінансуванням і навчанням найманців, зокрема в цілях, що суперечать праву народів на самовизначення і зобов'язані забороняти і запобігати подібним діям.

2.2.1. Нейтралітет під час війни

Під нейтралітетом під час війни розуміється правове положення держави, при якому воно не бере участь у війні і не надає безпосередніх допомог воюючим. Права і обов'язку нейтральних держав під час війни, воюючих сторін відносно нейтральних держав, а також фізичних осіб як нейтральних, так і воюючих держав регламентуються V Гаагською конвенцією про права і обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної війни 1907 року, відповідно до якої територія нейтральної держави є недоторканною і не може бути перетворена на театр військових дій. Воюючим державам забороняється проводити через територію нейтральної держави війська і військовий транспорт. Нейтральна держава не повинна дозволяти воюючим створювати, встановлювати або розміщувати на своїй території радіостанції і інші засоби зв'язку і технічні пристосування. Проте воно може дозволяти воюючим (на рівних засадах) користуватися своїми засобами зв'язку.

Нейтральна держава не повинна забезпечувати воюючих зброєю, військовими і іншими матеріалами. Разом з тим воно не зобов'язане перешкоджати вивозу (або транзиту) з місць бойових дій за рахунок того або іншого з воюючих зброї, боєприпасів на умовах взаємності і однакового відношення до воюючих.

Нейтральна держава має право відображати замахи на його нейтралітет за допомогою своїх озброєних сил.

Нейтральна держава має право дозволяти перевезення по своїй території поранених і хворих воюючих сторін за умови відсутності в транспорті зброї і боєприпасів.

Нейтральна держава зобов'язана не допускати відкриття вербовочних пунктів і формування на своїй території військових загонів для воюючих. Разом з тим нейтральна держава не несе відповідальності, якщо його громадяни поодинці переходять межу і вступають в армію воюючих.

Нейтралітет в морській війні регулюється XIII Гаагською конвенцією про права і обов'язки нейтральних держав у разі морської війни 1907 року, згідно якої в територіальних водах нейтральної держави забороняються будь-які військові дії з боку воюючих. Нейтральна держава зобов'язана не допускати спорядження або озброєння однієї із сторін будь-якого судна, а також його виходу з територіальних вод, якщо є підстави вважати, що воно візьме участь в бойових діях на