Законність, як необхідна вимога гармонійного функціонування людського суспільства, стає реальною силою в той час, коли суспільні відносини набувають нової якості, тобто коли із відносин залежності, пригніченості та гноблення вони поступово перетворюються у відносини відносно незалежних і вільних виробників матеріальних благ. Цим створюється необхідна база для дії справедливих правових законів, що в однаковій мірі захищають інтереси всіх членів суспільства, приймають участь в його відтворенні.

В суспільстві, яке функціонує в режимі міцної законності, реально існує чіткий поділ і гармонійна взаємодія законодавчої, виконавчої і судової влади. Ж. Ж. Руссо, наприклад, вбачав головне завдання законності в тому, щоб забезпечити щастя і благо всім громадянам, свободу і рівність перед законом для всіх. Ці загальні ідеї, висловлені не тільки Руссо, а й багатьма іншими мислителями минулого, знаходять своє втілення в сучасному цивілізованому світі.

Що ж таке законність?

Законність – це суворе і повне здійснення приписів правових законів і основаних на них юридичних актів всіма суб’єктами права. Саме факт практичного здійснення суспільних відносин, врегульованих наявними в різних нормативних актах нормами права, складає зміст принципу законності. В цьому проявляються такі властивості права, як загальнообов’язковість, забезпечення реалізації права можливістю вжити заходи державного примусу.

В теорії законності багато дискусійних проблем. Значні розбіжності викликає визначення законності. В науковій літературі запропоновано декілька десятків варіантів її визначення, що обумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. Законність розуміють і як ідею, і як вимогу загальнообов’язковості права, і як принцип (один з основних принципів права), і як властивість юридичної діяльності, що виражається в її відповідності правовим нормам, і як метод державного керівництва суспільством ( держава здійснює управління суспільством шляхом видання різних нормативно-правових актів та забезпечення реалізації закріплених в них норм права), і як режим суспільного життя.

В якості основних вимог (принципів) законності, тобто положень, які пояснюють, конкретизують, розвивають головну ідею законності, називають всезагальність, верховенство закону щодо всіх інших нормативно-правових актів, єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії, рівність всіх перед законом, недопустимість протиставлення законності й доцільності, невідворотність відповідальності за правопорушення.

Найбільш важливою рисою законності є її всезагальність .

Вимога дотримуватись юридичних норм стосується всіх, хто перебуває в межах дії права. Ніхто не може ухилятися від виконання встановлених державою нормативно-правових актів точно так, як і держава не повинна ухилятися від забезпечення і захисту законних прав особи. Пріоритетним суб’єктом правового регулювання є громадянин держави. Держава повинна створювати найбільш сприятливий режим для задоволення різнобічних інтересів своїх громадян.

Всезагальність, як необхідна риса законності, в однаковій мірі стосується і держави, і її громадян. Держава відповідальна перед громадянином, а громадянин перед державою. Якщо в законах держави виражаються дійсні інтереси її громадян, то правові приписи реалізуються без примусових заходів державного впливу. Зрозуміло, що держава не може і не зобов’язана врахувати всі індивідуальні інтереси, але через законодавчу діяльність вона може і повинна надати своїм громадянам можливість самостійно розпоряджатися власними благами і свободою діяльності.

Забезпечення всезагальності дотримання правових приписів – завдання держави і її органів. Володіючи необхідними організаційними, матеріальними і примусовими засобами, вона покликана надійно охороняти законні права й інтереси громадян. Самі громадяни поза державно-правовими структурами не можуть встановити режим законності в суспільному житті. Щоб бути творцем і “охоронцем” законності, держава повинна здійснювати свої владні функції виключно на основі і в рамках чинних законів. Одночасно вона повинна карати за будь-які правопорушення, як із сторони державних органів й посадових осіб, так із сторони громадян.

Всезагальність, як найбільш важлива ознака законності, означає, що суворе здійснення законодавчих приписів є основним й загальним принципом діяльності всіх державних органів, громадських і господарських організацій та громадян.

Другим принципом законності є принцип верховенства закону щодо всіх інших правових актів.

В правовій державі закон володіє вищою юридичною силою. Він виступає головним, основоположним регулятором суспільних відносин. Ті відносини, які в силу об’єктивних умов повинні знаходитись у сфері правового впливу, регулюються, як правило, законом. Підзаконні акти діють лише в тому разі, коли які-небудь відносини законодавчо не врегульовані. При цьому вони повинні видаватись у суворій відповідності із законом і на основі закону.

Наступний принцип законності – єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії.

Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони пред’являють однакові вимоги до всіх суб’єктів, що заходяться у сфері їх часової і територіальної дії. Єдине розуміння суті й конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосувальної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб’єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає різноманітність в правотворчості й правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська чи комерційна організація конкретизують і застосовують закони з врахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування проходять в рамках закону і у відповідності з ним.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України й Кабінету Міністрів, а також правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Закони, інші правові акти або їх окремі