системне утворення і наперед вирішує елементну структуру. З допомогою неї в категорії узагальнюються конкретні предмети – носії ознак. Вони складають об’єм законності. До структурних елементів законності відносятся: ціль – досягнення суворого і неухильного додержання і виконання всіма учасниками суспільних відносин норм права; погляди і принципи – зміст і теоретико-світоглядна основа законності; система засобів, прийомів і умов, з допомогою яких відбувається здійснення ідей і основ законності, яка визначає її соціальну природу; категорії оцінки поведінки суб’єктів суспільних відносин – чинне законодавство; юридична основа законності – право і правомірна поведінка учасників суспільних відносин.
Можна виділити основні властивості законності: по-перше, її причинно-наслідкову залежність від соціально-моральних і державно-правових процесів; по-друге, загальнообов’язковість вимог законності для всіх суб’єктів правовідносин; по-третє, високу ступінь абстрактності і системності, що пояснюється сукупністю узагальнюючих цією категорією політико-правових думок; по-четверте, об’єктивність як наслідок перерахованих вище рис законності.
В підсумку можна сформулювати загальне визначення законності.
Законність – політико-правове явище, що характеризує процес вдосконалення державно-правової форми організації суспільства і реалізації ідеї соціальної справедливості шляхом суворого і неухильного дедержання і виконання чинного законодавства.
На сьогоднішній день загальні гарантії законності мають ледь не протилежний зміст. Яка може бути законність в умовах тяжкого економічного стану, в нестабільній політичній ситуації при відсутності позитивної ідеології – наукової, релігійної чи навіть псевдонаукової? Теорія законності, таким чином, повинна подолати свій в деякій мірі ідеалістичний характер: адже стопроцентної законності, як показують дослідження, не було ні в одній країні ні в минулому, ні в даний час.
Головне у змісті законності щодо сфери відомчої нормотворчості полягає не тільки в його повноті, відсутності прогалин та протиріч і т. д., як це підкреслюється в юридичній літературі, а й в оцінці його з точки зору послідовності реалізації і втілення в ньому права, адекватно відображеного в нормах Конституції та інших законів, спрямованих на забезпечення невід’ємних прав і свобод людини, на досягнення соціальної справедливості, поєднання особистих, громадських та інших інтересів.
В традиційному розумінні законності і її принципів містилось відоме протиріччя: з однієї сторони утверджувалось верховенство закону, а з іншої – принижувалось його значення, так як у сфері правозастосування мова вже йшла про норми всіх правових актів, безвідносно до їх походження. Розуміння законності, як виконання всіх нормативно-правових актів, всіх правових норм, встанволених або санкціонованих державою, об’єктивно принижувало значення закону в системі нормативно-правових актів держави. Закон опускався до рівня підзаконного акту. І не випадково в літературі отримало поширення поняття законодавства в широкому значенні слова, що охоплювало не тільки закони, які приймались вищими органами державної влади, але й інші акти.
Закон займає особливе місце в системі нормативно-правових актів. Він володіє рядом юридичних та інших властивостей, що не властиві іншим нормативним актам. Нівелювання закону в системі нормативно-правових актів держави слід подолати і визнати, що законність є виконання закону і тільки закону. Ця вимога в рівній мірі стосується як органів державної влади, так і органів місцевого самоуправління, які приймають у рамках своєї компетенції акти, а також безпосередніх виконавців законів – посадових осіб.
Професор М.С. Строгович вважав, що суть законності складає дотримання і виконання саме законів. З цього, на його думку, й випливає необхідність дотриман-ня і виконання підзаконних актів, що відповідають законам та видані на основі закону, у відповідності із законом і на виконання закону3 .
Враховуючи викладене, можна дати наступне визначення законності. Законність – це суспільно-політичний режим, що полягає в пануванні права й зако-ну в суспільному житті, неухильному здійсненні приписів правових норм всіма учасниками суспільних відносин, послідовній боротьбі з правопорушеннями і свавіллям в діяльності посадових осіб та забезпеченні порядку і організованості.
Гарантії законності та їх закріплення
Незважаючи на свою значимість, принципи законності не втілюються в життя
автоматично, стихійно. Щоб правові приписи не залишились на папері, і тим більше, не порушувались, необхідні відповідні умови та визначений комплекс організацій-них, політичних і юридичних заходів, які би забезпечували реалізацію, тобто гаран-тії законності.
Гарантії законності – це об’єктивні умови і суб’єктивні фактори, а також спеціальні засоби, що забезпечують режим законності і стабільність правопорядку в суспільстві. Серед даних гарантій потрібно чітко розрізняти загальні умови і спеціальні засоби.
Загальні умови – це умови суспільного життя, в якому здійснюється правове регулювання. Ці умови створюють макросередовище реалізації права, його функціонування, визначаючи в певній мірі й спеціальні засоби по зміцненню законності. Часто в літературі загальні умови, як гарантії законності, трактуються надзвичайно широко. Під економічними гарантіями розуміється існуюча система господарювання, форма власності, під політичними – політична система, під соціальними – класова структура суспільства і т. д. Таке розуміння гарантій не може задовільняти потреби практики, бо їх вплив на стан законності неодно-значний, деколи вони здійснюють на неї негативний вплив. Тому загальні умови необхідно розглядати конкретно, виділяти в них ті фактори, що позитивно впливають на реалізацію права.
Важливою передумовою найкращого використання сприятливих умов в діяльності по зміцненню законності є їх максимально можлива конкретизація. Економічний лад, політична система, пануюча ідеологія навряд чи можуть розглядатися як фактори, що забезпечують законність. Проаналізуємо це положення на прикладі власності. Довгий час вважалось, що соціалістична власність (на відміну від приватної) сама по собі є умовою забезпечення законності. Такий висновок випливав з припущення, що вона породжує у людини почуття господаря, власника засобів виробництва, сприяючи їх збереженню, примноженню, захисту. Однак, як ми всі переконались, соціалістична власність стала причиною народження й інших,