КУРСОВА РОБОТА

„ Засади змагальності сторін та свободи у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості”

ПЛАН

Стр.

ВСТУП 3

1. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ЗАСАДИ ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН ТА СВОБОДИ У НАДАННІ НИМИ СУДУ СВОЇХ ДОКАЗІВ І В ДОВЕДЕННІ ПЕРЕД СУДОМ ЇХ ПЕРЕКОНЛИВОСТІ 5

1.1. Поняття принципу в кримінальному процесі України 5

1.2. Змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості як принцип кримінального судочинства 8

2. ЗМАГАЛЬНІСТЬ ПРИ ПРОВАДЖЕННІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ 17

3. ЗМАГАЛЬНІСТЬ В СУДОВОМУ РОЗГЛЯДІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ 21

ВИСНОВОК 23

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 25

ВСТУП

Перетворення суспільно-політичного ладу України, які розпочались наприкінці 80-х років, були спрямовані на створення правової держави, в якій оптимально повинна вирішуватись проблема співвідношення інтересів особистості й держави. Побудова демократичної, соціальної та правової держави нерозривно пов’язана з формуванням нового типу правової системи. Правотворча діяльність має бути зорієнтована на основні конституційні засади, зокрема такі, як верховенство права, ефективне правове регулювання, реальне забезпечення прав людини і громадянина. Людина, її здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються Конституцією України найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України) [1]. Ці перетворення повинні відобразитися у реформуванні правової сфери, і суттю їх є самообмеження держави і розширення прав і свобод особистості, що досягається за допомогою формування такого методу правового регулювання кожної з галузей права, який забезпечував би охорону інтересів особистості й обмежував можливості держави щодо порушення цих прав, що повною мірою відноситься й до методу кримінально-процесуального регулювання.

Більше того, співвідношення “держава – особистість” у кримінальному процесі є основним елементом кримінально-процесуального права, яке є однією із самих політизованих правових галузей та індикатором правового становища індивіда в державі в цілому. Кримінально-процесуальні відносини можна регулювати, виключивши юридичну можливість підозрюваного й обвинувачуваного активно впливати на хід кримінальної справи, як це було в нашій країні раніше, коли єдиним, кому підозрюваний чи обвинувачуваний могли оскаржити незаконні рішення органів досудового розслідування, був прокурор – процесуальний керівник цих органів, зацікавлений у розкритті злочинів. Кримінально-процесуальні відносини можна регулювати, залишаючи значну перевагу в процесуальних засобах впливу на рух провадження в справі за органами держави, не надаючи підозрюваному можливості в повному обсязі реалізовувати свої права та захищати свої інтереси, як це було до 1992 р.

Кримінально-процесуальні відносини можна регулювати й протилежним способом, надаючи обвинувачуваному (підозрюваному) і органам кримінального переслідування рівні процесуальні можливості для впливу на хід провадження по кримінальній справі. Наприклад, за допомогою покладання функції контролю за законністю дій органів кримінального переслідування на незалежного від них суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності – суд; установлення правила, відповідно до якого лише після перехресного допиту свідка, проведеного сторонами перед судом, показання свідків набувають юридичної сили доказів, як це передбачено в законодавстві деяких демократичних держав.

Саме змагальний процес відповідає принципам правової держави. Концепція судової реформи від 28 квітня 1992 року спрямувала вітчизняну науку на вивчення нових аспектів та вирішення проблем кримінального процесу України, підняла їх актуальність, надала їм нового змісту, а також висунула перед дослідниками нові завдання, спрямовані на необхідність розширення змагальних засад у всіх стадіях процесу [3].

1. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ЗАСАДИ ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН ТА СВОБОДИ У НАДАННІ НИМИ СУДУ СВОЇХ ДОКАЗІВ І В ДОВЕДЕННІ ПЕРЕД СУДОМ ЇХ ПЕРЕКОНЛИВОСТІ

1.1. Поняття принципу в кримінальному процесі України

Згідно з твердженнями В. Даля "принцип — наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають" [12, с. 5].

Оскільки кримінальний процес являє собою систему правових норм і заснованої на них діяльності, то в ньому теж можна виокремити основні вихідні положення, загальні правила, засади, які утворюють фундамент цієї системи.

Відповідно і в юридичній науці під принципами розумілись детерміновані суспільними відносинами та виражені в нормах права ідейно-політичні, моральні основи, починання певної галузі права, якісні особливості, що визначають її найістотніші риси та перспективи розвитку [27, с. 10].

В. М. Тертишник зазначає, що історично принципи виникають раніше галузі права, як ідеї, уявлення про суд та правосуддя майбутньої суспільно-економічної формації. З виникненням нового типу права вони закріплюються в нормах права. Внаслідок нормативного закріплення вони мають такі особливості: а) стають концентрованим відображенням дійсності; б) об'єднують норми права в органічне ціле, цементують їх з метою єдності правового регулювання; в) відображають правосвідомість людей, їх уявлення про суд та правосудця; г) відображають демократичні основи процесу; д) визначають перспективи розвитку процесуального права [28, с. 321].

Образно кажучи, принципи є генетичною підвалиною всього процесуального права.

Принципи кримінального процесу — це закріплені в законі основоположні ідеї, засади, найзагальніші положення, що визначають сутність, зміст і направленість діяльності суб'єктів процесу, спосіб і процесуальну форму їх діяльності та здійснення правосуддя, створюють систему гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості правосуддя, засади, від яких не відступають, а їх порушення веде до скасування вироку та інших прийнятих за таких умов рішень у справі.

До критеріїв визначення певного положення принципом кримінального процесу слід відносити таку сукупність властивостей:

1) найбільш загальні, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу;

2) ідеї, які закріплені в нормах права;

3) юридичне закріплені ідеї (положення), що мають значення, як правило, норм права найвищої юридичної сили і прямої дії (більшість із них закріплені в