кримінально-процесуальне законодавство не допускає суміщення одним і тим же суб’єктом функцій по захисту, обвинуваченню, розгляду і вирішенню справи. З метою недопущення порушення принципу законності та одним з елементів гарантії його дотримання законодавцем передбачено право відводу судді, народного засідателя (ст. 54–56 КПК України), прокурора (ст. 58 КПК України), слідчого і особи, яка проводить дізнання (ст. 60 КПК України) та захисника (ст. 61КПК України). Саме змагальність сторін, на думку деяких авторів, спонукає суд, прокурора, слідчого і особу, яка проводить дізнання, досліджувати обставини справи всебічно, повно та об’єктивно й неупереджено та ухвалювати законне і неупереджене рішення [17, с. 107]. Точку зору про розмежування функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи підтримує й Конституційний Суд Російської Федерації, який вперше висловився так у п. 5 постанови по справі “Про перевірку конституційності статті 418 Кримінально-процесуального кодексу РСФСР в зв’язку з запитом Каратузського районного суду Красноярського краю” [24, с. 567] від 28 листопада 1996 р. Він постановив, що положення статті 418 КПК РСФСР, що покладає на суд повноваження з порушення кримінальної справи і формулювання обвинувачення у відношенні конкретної особи, суперечать ч. 3 ст. 123 Конституції РФ, яка закріпила принцип здійснення судочинства на засадах змагальності. Цей конституційний принцип має на меті таку побудову судочинства, за якої функція правосуддя (вирішення справи) відділена від функцій сторін, які між собою суперечать. При цьому суд зобов’язаний забезпечити справедливе і неупереджене вирішення спору, надавши сторонам рівні можливості для відстоювання своїх позицій, а тому він не може прийняти на себе виконання їх процесуальних (цільових) функцій. У кримінальному судочинстві змагальність означає суворе розмежування функції суду по розгляду справи від функцій обвинувачення та захисту, кожна з яких покладена на конкретних учасників процесу.
Вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство містить норму, що суперечить конституційній засаді змагальності і порушує розподіл функцій. Ця суперечність має місце в статті 27 КПК України, бо порушуючи кримінальну справу і, особливо, формулюючи обвинувачення проти конкретної особи, суд однозначно опиняється на боці обвинувачення і починає виконувати одночасно дві функції – обвинувачення і вирішення справи, що породжує нерівність сторін у кримінальному судочинстві та порушує конституційний принцип змагальності. В новому проекті КПК ця недоречність буде усунута, оскільки ним не передбачено право суду порушувати кримінальні справи.
Ряд процесуалістів вважають, що оскільки серед вчених немає однозначності у визначенні поняття функцій, їх кількості, суб’єктів, виконуючих конкретні функції, то й змагальність не можна розуміти тільки як розподіл функцій на три види – вирішення справи, обвинувачення і захист. Змагальність на їх погляд є тільки способом дослідження доказів в судовому засіданні і не більше [13, с. 109; 29, с. 27]. Деякі автори вважають, що змагальність у сфері кримінального процесу – це метод пізнання, оскільки мають місце полеміка, спір, зіткнення інтересів і думок, що характерні для будь-якої сфери людської діяльності. У кримінальному процесі мають місце зіткнення двох протилежних функцій: обвинувачення і захисту, які, хоча й є між собою органічно взаємопов’язані, однак діаметрально протилежні. Суд, будучи самостійним у виборі процесуальних засобів з’ясування обставин справи, активно досліджує всі її матеріали, але не може брати жодної з функцій захисту чи обвинувачення, підміняти одну або іншу сторону і зобов’язаний діяти в таких процесуальних рамках, які б засвідчили його об’єктивність та неупередженість [19, с. 4].
В. Бернхем вважає, що основним у принципі змагальної системи є те, що вона вимагає чіткого розмежування між активною функцією – розслідуванням та збиранням доказів і пасивною – розглядом доказів та прийняттям рішення у справі. На його думку, цього можна найкраще досягти, якщо той, хто приймає рішення, займає нейтральну, неупереджену позицію і відповідальний лише за прийняття рішення у справі; сторони самі розробляють і подають докази та аргументи, на яких ґрунтуватиметься рішення; судова процедура концентрується переважно на зіткненні протилежних доказів і аргументів, наданих сторонами; сторони мають рівні можливості представляти й обговорювати свої справи з тим, хто приймає рішення [6, с. 85-87].
На нашу думку, найбільш правильною в цьому спорі є позиція, яку займають ті процесуалісти, які не схильні надавати принципове значення розходженням у визначеннях, в яких на перше місце висувається або напрям діяльності учасника процесу, або призначення і роль цього учасника.
Питання щодо трьох основних кримінально-процесуальних функцій є спірним. Деякі вчені вважають, що обвинувачення, захист, вирішення справи реалізуються в кожній справі, яка направляється на розгляд суду [8, с. 26]. Прибічники протилежної точки зору, з якими не можна не погодитися, вважають, що визнання лише трьох процесуальних функцій “… не охоплює всю повноту діяльності осіб, які приймають участь по справі, штучно обмежуючи направленість їх діяльності заданими направленостями без врахування дійсних процесуальних інтересів” [11, с. 72].
На нашу думку, найбільш правильною в цьому спорі є позиція, яку займають ті процесуалісти, які не схильні надавати принципове значення розходженням у визначеннях, в яких на перше місце висувається або напрям діяльності учасника процесу, або призначення і роль цього учасника. Обидва визначення висловлюють сутність поняття, яке розглядається, одне – відносно самої діяльності, інше – її носія.
Однак, на нашу думку, вирішальну роль для забезпечення реалізації принципу змагальності в кримінальному процесі має обсяг і співвідношення прав сторін.
2. ЗМАГАЛЬНІСТЬ ПРИ ПРОВАДЖЕННІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ.
Більшість авторів відносить змагальність до принципів кримінального процесу, підставою чого є ст. 129 Конституції України. В цій нормі мова йде тільки про