2 ст. 209 ЦПК України встановлено імперативне правило, відповідно до якого ухвалити, оформити і підписати рішення суду має право тільки суддя, який розглядав справу, а у разі колегіально-го розгляду справи - судді, які її розглядали;
справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судово-го засідання[33, с. 186].
Якщо одна із сторін або будь-хто інший із осіб, які беруть участь у справі, не з'явиться у судове засідання і не буде відомостей про те, чи вручені їм судові повістки, суд зобов'язаний відкласти розгляд справи (п. 1 ч. 1 ст. 169 ЦПК України);
4) суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі. Цивільне процесуальне законодавство України передбачає широке коло осіб, які можуть брати участь у справі (ст. 26 ЦПК України). Вони можуть вступати у цивільний процес за власною ініціативою або залучатися до участі у справі за ініціативою суду. Ухвалюючи судове рішення, суд має право вирішити питання про права та обов'язки виключно тих осіб, які брали участь у справі.
Наприклад, у справі за позовом про відшкодування шкоди, завданої внаслі-док взаємодії декількох джерел підвищеної небезпеки (автомобілів), суд ухвалив рішення, залишене без змін судом апеляційної інстанції, про стягнення шкоди не тільки з відповідача, а й з іншого учасника дорожньо-транспортної пригоди, який не був притягнутий до участі у справі як співвідповідач. Це стало підставою скасування відповідного судового рішення в порядку касаційного провадження з передачею справи на новий розгляд;
5) суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг бути усунений ухваленням додаткового рішення. Відсутність рішення суду першої інстанції стосовно будь-якої позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, за загальним правилом, є підставою для ухвалення додаткового рішення (п. 1 ч. 1 ст. 220 ЦПК України)[37, с. 51].
Але у деяких випадках може виявитися, що суд першої інстанції не розглянув усі заявлені вимоги і цей недолік не був та не міг бути усуне-ний ухваленням додаткового рішення (наприклад, у рішенні суду не ви-рішено питання виключно щодо тих вимог, стосовно яких сторони не подали доказів і про які не згадали у своїх поясненнях);
6) справу розглянуто з порушенням правил виключної підсудності. Виключна підсудність передбачає розгляд і вирішення окремих категорій цивільних справ лише певними, чітко визначеними у законі судами. Правила цього виду підсудності встановлені у ст. 114 ЦПК України.
Встановлений у ч. 1 коментованої статті перелік правових підстав, що тягнуть обов'язкове скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд, є вичерпним. Інші випадки порушення або неправильного застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення суду лише за умови, що це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Цивільний процесуальний закон не містить жодних критеріїв визна-чення «глибини» порушення процесуальних норм, яке може призвести до неправильного вирішення справи. Суттєвими порушеннями норм проце-суального права, що можуть стати підставою для скасування рішення суду першої або апеляційної інстанції, вважаємо, є такі: недотримання таємниці нарадчої кімнати; відсутність перекладача у справах, у яких беруть участь особи, які не володіють державною мовою, тощо[39, с. 44].
Після розгляду справи в касаційному порядку і за наявності встановлених у законі підстав суд касаційної інстанції направляє справу на новий розгляд до одного із судів: або першої інстанції, або апеляційної.
У ч. З цієї статті законодавець встановив правило визначення суду, до якого слід направляти справу на новий розгляд.
Отже, суд касаційної інстанції направляє справу до суду:
1) першої інстанції, якщо порушення закону, зазначені у ч. 1 коментованої статті, було:
допущено судом першої інстанції і не було усунено апеляційним судом;
одночасно допущено апеляційним судом після скасування судових рішень;
2) апеляційної інстанції, якщо зазначені порушення було допущено лише апеляційним судом.
Так, ЖЕО пред'явило до суду позов про стягнення з Ш. заборгованості з оплати комунальних платежів. Суд першої інстанції у своєму рішенні, залише-ному без зміни ухвалою апеляційного суду, позов задовольнив повністю. У касаційнній скарзі відповідач вимагав скасування ухвалених у справі судових рішень та направлення справи на новий розгляд, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції встановив, що, порушуючи вимоги ч. З ст. 10, ста-тей 212, 213 ЦПК України, суд першої інстанції не з'ясував і не навів у своєму рішенні розрахунок розміру платежів за комунальні послуги. У матеріалах справи відсутні письмові дані про кількість спожитої електроенергії на комунально-побутові погреби, природною газу для побутових потреб, а також розмір плати за користування тепловою енергією для опалення житла. Наведені порувіення норм процесуального права залишені без уваги і судовою колегією у цивільних справах апеляційного суду, хоча воші призвели до неправильного вирішення справи.
Керуючись ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верхов-ного Суду України ухвалила задовольнити касаційну скаргу Ш., рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції[43, с. 402].
У разі скасування рішення суду першої або апеляційної інстанції та передачі справи на повий розгляд суд касаційної інстанції постановляє мотивовану ухвалу з викладенням у ній мотивів, з яких він виходив при цьому, висновків, до яких він дійшов при перегляді справи у касаційному порядку, і зазначенням положення закону, яким він керувався.
Висновки і мотиви суду касаційної інстанції можуть бути оформлені у вигляді,