Концепцію права власності народу України на природні ресурси розвивають норми Основного Закону.

Право власності Українського народу на природні ресурси знайшло свій розвиток у чинному екологічному законодавстві. Відповідні положення, зокрема, закріплені у ст. 4 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», а також стосовно окремих природних ресурсів поресурсовими кодексами чи законами. Йдеться, зокрема, про Водний кодекс України (ст. 6), Кодекс України про надра (ст. 4), Закон України від 13 грудня 2001 р. «Про тваринний світ» (ст. 5) та ін. При цьому Водний кодекс та Кодекс про надра закріплюють категоричне твердження про виключну власність Українського народу на водні об'єкти та надра. Що ж стосується Земельного кодексу України, то він при вирішенні питання про належність землі за основу бере положення ст. 14 Конституції, згідно з якою право власності на землю набувається та реалізується громадянами, юридичними особами та державою.

Юридична форма приналежності природних ресурсів Українському народу як носію суверенітету і єдиному джерелу влади в Україні, закріплена Основним Законом держави, передбачає проведення чіткого розмежування між поняттями «суб'єкти права власності» і «суб'єкти здійснення права власності». Народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, тобто реально володіти, користуватися і розпоряджатися природними ресурсами країни чи окремого її регіону. Тому конституційне положення, яке відносить Український народ до суб'єктів права власності на природні об'єкти, має більше соціально-економічний, аніж політико-правовий характер. Визнання народу України суб'єктом права виключної власності на певні природні ресурси не породжує самостійної форми власності на ці об'єкти. За своєю економічною природою власність на ці об'єкти фактично є Державною. Народ і держава як суб'єкт права власності не можуть протиставлятися. Будь-яка держава фактично виступає організаційно-правовою формою здійснення прав кожного суверенного народу.

Український народ здійснює право власності на природні ресурси через органи державної влади і місцевого самоврядування. Межі компетенції цих органів визначаються Конституцією України.

Порядок здійснення права власності на природні ресурси регулюється чинним поресурсовим законодавством. Певною специфікою характеризується регулювання здійснення права власності, зокрема на землю. Проголошуючи землю об'єктом права власності Українського народу, в особі органів державної влади і місцевого самоврядування, держава як суб'єкт права власності на землі, які їй належать, законодавчо розпоряджається землею [34, c. 75].

Відповідно до Конституції (ст. 140) місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Але земельне законодавство не передбачає вирішення такого питання місцевого самоврядування, як, наприклад, розпорядження землями комунальної власності безпосередньо територіальною громадою. Здійснення повноважень суб'єкта права комунальної власності на землю Земельним кодексом України покладено на органи місцевого самоврядування.

Крім права власності на природні ресурси, стаття 13 закріплює і другу організаційно-правову форму приналежності їх певним суб'єктам (зокрема, громадянам). Йдеться про право користування громадянами природними об'єктами права власності народу.

Здійснюючи своє право власності, суб'єкти повинні додержуватися конституційних положень про те, що «власність зобов'язує» і «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». Це означає, що з врахуванням її соціальної ролі власність повинна забезпечувати узгодження приватних, громадських та державних інтересів у процесі свого функціонування.

Реалізація принципу поєднання інтересів власника, суспільства, держави, інших власників і користувачів природними ресурсами обумовлює положення, коли захист інтересів власності не повинен перешкоджати ефективній охороні довкілля та забезпеченню екологічної безпеки. Чинне екологічне законодавство встановлює певні обмеження в здійсненні права власності, обумовлені необхідністю врахування інтересів суспільства в цілому, зокрема права на безпечне довкілля.

Положення Конституції (ст. 13) про те, що власність зобов'язує, означає, що власник зобов'язаний використовувати свою власність не тільки у своїх інтересах. Він повинен поважати інтереси інших соціальних суб'єктів. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, оскільки вона виконує соціальну функцію [43, c. 22].

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки та гарантує усім суб'єктам права власності рівність перед законом. У зв'язку з цим уповноважені державні та інші органи зобов'язані вживати (реалізувати) комплекс організаційно-правових та інших заходів, спрямованих на створення умов для такого захисту прав, а також забезпечувати узгодження приватних, громадських, державних інтересів у процесі використання природних ресурсів та охорони довкілля.

3) права кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону (ст. 14);

4) забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству (ст. 14);

5) права кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41). Стаття 14 Конституції України розвиває принципові положення, закріплені в ст. 13 Основного Закону. Вона закріплює основні засади регулювання земельних відносин у сучасних умовах і на перспективу. У ній також визначається правовий режим одного з найважливіших природних ресурсів – землі, яка визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Ці положення створюють принципово нову в Україні конституційну основу як для господарського законодавства.

Національне багатство - один з головних показників економічного стану держави. Воно визначається як сукупність створених і накопичених у країні працею всього суспільства благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдаровання населення тощо. До його складу входять суспільне, тобто створене працею людей, речове багатство; природні багатства (природні ресурси); нематеріальне багатство (освітній,