Слід підкреслити, що у зв'язку з інтернаціоналізацією комерційних відносин створився певний ”корпус” міжнародних комерційних звичаїв (особливо в торгівлі) і традицій.

“Звичай” і “традиція” дужі близькі поняття, оскільки обидва розцінюються як правила, що не є нормою права.

Але традиція, на відміну від звичаю, не є джерелом права і застосовується лише за умови, що ці правила відомі сторонам і відображені в комерційній угоді у вигляді прямого посилання або умови, що мається на увазі.

Звичаї та традиції не є складовою національної системи права, але вона може посилатися як на звичайні принципи, так і на торгові звичаї. Наприклад, § 242 Цивільного кодексу Німеччини посилається на “звичаї цивільного обігу” для конкретизації зобов'язальних відносин; § 346 німецького Торгового кодексу під час здійснення торгової діяльності вимагає брати до уваги “звичаї і традиції, що існують у торговому обігу”. Відповідно до § 1 німецького закону “Про недобросовісну конкуренцію” дії, що відбуваються у цій галузі, якщо вони суперечать “добрим звичаям”, то приводять до появи зобов'язань з відшкодування збитків, які викликані такими діями [44, c. 29].

Між іншим, існують різні підходи на національному рівні щодо визначення і ролі комерційних звичаїв у діловій практиці.

Відповідно до права Великобританії, звичаї мають більшу специфіку, що зумовлюється історичними особливостями становлення та розвитку права цієї країни, що досі базується в значній мірі на прецедентах.

В одному з найавторитетніших джерел з англійського права дається таке визначення звичаю: “Звичай (custom-кастом) - це поодинока норма, що існувала або в дійсності, або в презумпції з давніх часів та набула сили закону в даній місцевості, хоча б вона і суперечила або не відповідала загальному праву всього королівства”. Там же зазначається, що слово «custom» по-іншому використовувалося навіть провідними авторитетами в галузі права, але в строго правовому розумінні воно означає виключно давній місцевий звичай.

У британському праві часто розмежовується поняття власне звичаю (custom) та торгового звичаю. Таке розмежування є специфікою властивостей цього права. Основні відмінності між названими поняттями такі:*

торгові звичаї не обов'язково мають існувати з давніх часів;*

дія торгового звичаю не повинна бути неодмінно обмежена певною місцевістю або визначеним колом осіб, що є цілком обов'язковим для власне звичаю. У доктрині та в прецедентах зазначалось, що звичай не може діяти на території всього королівства, бо це вже не звичай, а загальне право;*

торговий звичай, що суперечить чинному праву, не може бути санкціонований судом, у той час як звичай в певних рамках може отримати судову підтримку.

У британській правовій літературі торговий звичай визначається як правило поведінки, настільки відоме в даній сфері ділового життя, що воно вважається складовою до укладеного сторонами контракту, якщо тільки воно не було виключене в прямій або непрямій формі.

Таким чином, торговий звичай тісно пов'язаний з відносинами сторін за договором.

У британській термінології більше використовується термін “традиція” відносно торгового звичаю, а “звичай” - щодо звичаю взагалі.

Існують кілька критеріїв, яким мають відповідати торгові традиції за британським правом:

торгова традиція повинна мати характер загального правила: її мусять дотримуватись у всіх випадках, у яких вона застосовується, або в більшості їх;

торгова традиція має бути відомою, тобто бути настільки відомою у відповідній галузі торгівлі, щоб виправдати презумпцію, що сторони в разі укладення контракту мали намір зробити цю традицію невід'ємною частиною своєї угоди.

Перша та друга ознаки тісно взаємопов'язані: чим суворіше дотримуються традиції, тим вона відоміша, і тим більше підстав припустити, що традиція відома сторонам;

торгова традиція має бути визначеною за своїм змістом: якщо традиція не визначена, неможливо напевно сказати, яка звичаєва умова входить до контракту;

торгова традиція має бути розумною: вона визнається нерозумною, якщо відповідно до наведених доказів має бути застосованою, незважаючи на виключення її застосування угодою сторін. Оскільки для застосування торгової традиції має важливе значення те, чи знала або повинна була знати її сторона, суди широко тлумачили ознаку «розумності» і відкидали як нерозумні традиції, що були невідомі одній із сторін. Водночас чим розумніше, на думку суду, є традиція, тим імовірніше він визнає, що сторони мали цю традицію на увазі під час укладення контракту [45, c. 16].

Поряд з торговими традиціями важливе значення в британському праві для визначення прав та обов'язків за контрактом може мати і заведений порядок, а саме ті умови, яких додержуються дані контрагенти у своїх взаємних ділових відносинах.

Його значення полягає в тому, що попередні ділові відносини між сторонами могли створити, як відзначалось у правовій літературі, припущення щодо умов, які необхідно мати на увазі в новому контракті в разі відсутності в ньому прямо висловленого положення із спірного питання .

Правова система США, а саме місце в ній торгового звичаю, має деяку специфіку порівняно з Великобританією: в американських судах напрочуд рідко розглядаються справи, пов'язані з використанням звичаїв. У зв'язку з цим право США висуває свої вимоги до звичаю.

У підготовленій у 1932 р. Американським інститутом права неофіційній, але авторитетній, кодифікації - Зведенні договірного права - торгова традиція тлумачиться як звичайна або звичаєва практика (§ 245). Подальший розвиток цього положення знайшов відображення в Єдиному комерційному кодексі США (ЄКК), де у п. 2 ст. 1-205 говориться, що будь-яка практика або порядок ділових відносин, дотримання яких у певних місцях, професії або сфері діяльності має настільки постійний характер, що виправдовує очікування їх дотримання також і у зв’язку з