Отже, регулювання відносин у сфері господарювання може здійснюватися і за допомогою правил професійної етики у сфері конкуренції, що приймаються саморегульованими заінтересованими організаціями за погодженням з Антимонопольним комітетом України (ч. 1 ст. 38 ГК України). Проте такі правила належать до узвичаєнь, оскільки застосовуються за умови посилання на них у договорі, установчих та інших документах суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 38 ГК України).

Горизонтальна структура господарського законодавства співпадає з галузевою структурою господарського права і тому несе в собі правовий зміст. А "клітинкою", яка їх об'єднує являється норма права (те ж саме що і нормативно-правовий припис). Він являється своєрідною мікроструктурою системи господарського законодавства на її горизонтальному рівні. За змістом нормативний припис являє собою елементарне цільне, логічно сформульоване веління держави нормативного (тобто загальнообов'язкового) характеру, безпосередньо виражене в тексті нормативного юридичного акту, саме тому нормативно-правовий припис займає самостійне положення в системі, як первинний елемент.

Норми господарського права (те ж саме, що і нормативно-правові приписи) мають свою структуру. Вони складаються з трьох членів: диспозиції, гіпотези, санкції. Нормативне-правові приписи поділяються на види, згідно їх форми вираження:

а) зобов'язуючі (тобто дозволяють здійснення існуючих у нормі (приписі) дій;

б) забороняючі (є прямою вказівкою на правило поведінки) [32, c. 34].

Існування зобов'язуючих приписів у господарському законодавстві відображає динамічний або розвиваючий характер системи. А забороняючі норми вказують на статистичний (закріплюючий) характер правовідносин. Нормативні приписи мають форму статей чи пунктів нормативне-правових актів. Інколи стаття може містити декілька приписів (норм) зобов'язуючого чи забороняючого характеру, тому стаття нормативного акту являє собою групу приписів. Дослідження показали, що при кодифікації актів господарського законодавства, для уточнення змісту використовуються не самі акти, і навіть не їх статті, а саме нормативно-правові приписи.

Слідуючим елементом, а точніше сукупністю елементів, яка теж первинна в горизонтальній структурі системи господарського законодавства, являються правові інститути. Тут теж спостерігаються співвідношення у системі права, бо інститути права являються і елементами останньої також. Кожний інститут законодавства являє собою специфічну підсистему, яка складається із "комплекту" правових норм, які відносно самостійно мають здатність регулювати певну сферу суспільних відносин. Інститути є першою і дуже важливою сходинкою у формуванні "макроструктури" системи господарського законодавства, а саме галузевої структури. Тому інститути господарського законодавства виступають як форми вираження відповідних структурних утворень у системі права, а також цілих підрозділів, які виникли в результаті взаємодії різних галузей в процесі регулювання суспільних відносин. Ці структурні підрозділи називаються "комплексними" інститутами і поєднують в собі норми (приписи) декількох галузей.

Інститути господарського законодавства утворюють галузі тільки при наявності слідуючих ознак:

а) наявність сукупності актів єдиного змісту;

б) визначена ступінь єдності форми;

в) існують системні зв'язки актів між собою та актами інших підрозділів законодавства;

г)наявність основного, що визначає юридичну цілісність галузі [25, c. 37].

Враховуючи зазначене, горизонтальна система господарського законодавства включає в себе:*

компетенційні нормативні акти, тобто такі нормативно-правові акти різної юридичної сили, що визначають правове становище суб'єктів господарського права (розділ II «Суб'єкти господарювання» Господарського кодексу України; закони «Про господарські товариства», «Про промислово-фінансові групи в Україні», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», «Про кооперацію», Декрет Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства», укази Президента України «Про корпоратизацію підприємств», «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації» та ін.);*

договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов'язальні відносини у сфері господарювання. До цього інституту належать норми Господарського кодексу України (глава 20 «Господарські договори», глави 30-36); Цивільного кодексу (глави 52-54, 56, 58, 60-77), закони «Про інвестиційну діяльність», «Про поставки для державних потреб», «Про інноваційну діяльність», «Про концесії», «Про угоди про розподіл продукції»; постанова Кабінету Міністрів від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»; Примірний договір фінансового лізингу, затв. наказом Міністерства у справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59; Положення про форму зовнішньоекономічного договору (контракту), затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2000 р. № 201 та ін. [11, c. 39].

До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що регулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських спорів тощо.

2.2. Конституція України у системі джерел господарського права

Нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку у сфері господарювання, про що згадується в Преамбулі Господарського кодексу України, а в ст. 5 ГК цьому питанню приділяється спеціальна увага. Зокрема, ст. 5 закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів та ґрунтується на відповідних положеннях Конституції України щодо:

1) Забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України (ч. 4 ст. 13 Конституції).

2) права власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13). Законом України від 3 серпня 1990 р. «Про економічну самостійність Української РСР» було передбачено, що основу економічної самостійності Української РСР становить власність її народу на національне багатство. При цьому до об'єктів власності народу