Проте це не в повній мірі відбиває реальність навіть за тих часів. Ватикан, хоча й не держава, був визнаний як такий, що користується міжнародною правосуб'єктністю, і такими ж, з певних причин, були повстанці та деякі попередники сучасних міжнародних організацій.

Від періоду між світовими війна-ми це питання набуло більшої складності через поширення дії міжнародного права на нові сфери і появу на міжнародній сцені окрім держав нових дійових осіб, наприклад, міжурядових організацій, створених державами, неурядових організацій, створених приватними особами, транснаціональних компаній, осіб і груп, серед яких меншини та корінні народи. Деякі з таких дійових осіб були також наділені міжнародною правосуб'єктністю або принаймні певними пра-вами відповідно до міжнародного права, навіть якщо вони були надані лише згідно з угодами, укладеними між державами [29, с.27].

Загалом кожній державі притаманний свій доктринальний під-хід до сутності міжнародного права. Не є винятком щодо цього й Україна.

Тому, підходячи до міжнародного публічного права з по-гляду його розуміння й застосування, можна відзначити такі його характерні особливості:

міжнародне публічне право чинне в системі міжнародних (міждержавних) відносин;

міжнародне публічне право — це самостійна правова сис-тема, норми якої грунтуються на звичаєвому праві, а також створюються шляхом узгодження позицій суб'єктів міжна-родного права у процесі нормотворення та завершального його підписання суб'єктами міжнародного права між собою відповідних міжнародних угод;

останні реалізуються як у міждержавному спілкуванні, так і після їх ратифікації у внутрішньодержавній сфері, тобто беруть участь і в правозастосовному процесі.

Слід зазначити, що міжнародне право чинне не лише в системі міжнародних відносин, а й у системі історично можливих світових правопорядків. Як зазначає М.В. Буромський, міжнародне право виникло у процесі історичного розвитку людства і може знову зникнути, щоб поступитися місцем іншо-му світовому правопорядку [34, с. 3-4 ].

Вітчизняні та зарубіжні науковці по-різному визначають поняття міжнародного публічного права. Більшість вчених-юристів вважають, що основними суб'єктами міжнародного права є держави, а міжнародне право - це серія норм, що регулюють відносини в першу чергу між державами, а також іншими суб'єктами міжнародного життя. Так, Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. зазначають, що у найширшому розумінні міжнародне право можна визначити як сукупність юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права [39, с.7].

Однак не всі погоджуються з цим визначенням. Так, Жан Тускоз визначає міжнародне право як сукупність юридичних норм та інституцій, які регулюють відносини у міжнародному суспільстві з метою встановлен-им у ньому миру, справедливості та сприяння його розвитку. Це визначення відрізняється від більшості інших визначень, котрі виходять із концепції держави, оскільки Ж.Тускоз не ототожнює поняття «міжнародне право» та «міждержавне право» [51, с.20 ].

У будь-якому разі не зважаючи на те, що зростаюча глобальна взаємозалежність та поява нових гравців на міжнародно-му рівні принижують роль держави в міжнародних справах, міжнародне пра-во й досі переважно робиться і впроваджується саме державами. Міжнародні організації повинні значною мірою залежати від цих територіальних одиниць та згоди їх урядів підтримувати їх. Лише держави можуть бути членами ООН, лише держави мають право скликати Раду Безпеки ООН у разі виникнення загрози миру та безпеці, лише держави можуть бути сторонами в спірних процесах у Міжнародному суді, і лише держави можуть подавати позов від імені своїх громадян, що потерпіли від дій іншої держави, за умови відсут-ності угоди про інше. Інакше кажучи, міжнародна юридична система й досі насамперед орієнтована на міжнародну спільноту держав, представле-них урядами.

Міжнародне публічне право покликане закріпити нормативну основу для міжнародного співробітництва його суб’єктів, насамперед держав. Тому, відповідно, цілі міжнародного публічного права слід виводити із основних цілей міжнародного співробітництва держав на су-часному етапі, закріплених ст. 1 Статуту Організації Об'єднаних Націй. Це такі цілі, як:

підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ме-тою вживати ефективних колективних заходів для запобіган-ня загрозі миру та усунення її, а також для придушення ак-тів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами згідно з принципами справедливості й міжнародно-го права улагодження чи розв'язання міжнародних спорів або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправності і самовизначення народів, и також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру.

здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурно-го й гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо [27].

Зміст названих цілей визначає те, що їх можна до-сягти тільки шляхом спілкування між собою держав відпо-відно до принципів міжнародного права. Такі міжнародні від-носини з приводу вирішення економічних, соціальних, гума-нітарних та інших проблем зумовлюють появу їхнього регу-лятора: юридично обов'язкових правил, норм поведінки для учасників цих відносин. Відбувається процес виникнення норм міжнародного права, які в свою чергу регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права між собою. При цьому не можна допускати ототожнення міжнародного публічного права як сукупності правових норм з суспільними відносинами, які ними регулюються. Таке сприйняття і такі погляди можуть призвести до розчинення права у фактичних відно-синах.

Білоус А.О обгрунтовано підкреслює той факт, що сфера