Опір, який чинився цій практиці як у самому Сполученому Королівстві, так і за його межами, поступово спричинив її заборону в міжнародному праві в ХІХст. Після прийнятих внутрішньодержавних заходів в 1814 р. було укладе-но перший міжнародний договір з осудом работоргівлі — між Францією та Британією. Цей гуманітарний принцип було прийнято також на Віденському конгресі 1815 р. та у подальших багатосторонніх договорах і врешті-решт зат-верджено всебічним Генеральним актом Брюссельської конференції 1890 р. про африканську работоргівлю [3].

Акт було ратифіковано всіма європейськими державами, Сполученими Штатами, Персією, Туреччиною, Конго і Занзіба-ром, і він передбачав заходи військового та правового характеру для припи-нення работоргівлі, хоча внутрішнього рабства це не стосувалося. Головну роль в знищенні работоргівлі відіграв британський королівський військово-морський флот (що «править морями»). Він відігравав роль органу застосування мор-ського права, який контролював пароплавство. Водночас, як побічний ефект, Британію було поставлено у вигідне становище: вона отримала можливість стежити за морською торгівлею інших країн усіма товарами [45, с.51].

2.1.2. Міжнародне право періоду Гаазьких конференцій миру

У XIX ст. з'явились також перші зачаткові форми міжнародного співробіт-ництва. Комерція потребувала інтернаціоналізації річок та створення комісій з міжнародних річок, як і стосовно Рейну, Шельди і Дунаю. До того ж розвиток техніки, зв'язку і комерції підготу-вав шлях до подальшого розвитку міжнародних відносин, а як наслідок – міжнародного права. Окрім того, в зв’язку з активними діями держав у сфері захоплення територій, сфер впливу над слабшими державами нагальною необхідністю стало регулювання міждержавних конфліктів.

Загальновизнаним є вплив вітчизняних правників на ко-дифікацію і прогресивний розвиток законів і звичаїв війни. На підставі аналізу найважливіших багатосторонніх уні-версальних конвенцій у цій галузі, прийнятих до Першої сві-тової війни, можна виділити основні напрями співробітницт-ва держав.

Як цілком слушно зазначає Скотніков Л. щодо регулювання конфліктів, ніяких спроб закрі-пити у міжнародно-правових нормах саму заборону війни не було. У доктрині міжнародного права напередодні Гаазьких конференцій миру було визначено такий напрям співробітництва держав з регулювання збройних конфліктів як досягнення якомога повнішої кодифікації права війни і розвиток процедур мирного розв'язання спорів відкривало шлях міжнародно-правовим нормам, які обме-жували застосування засобів ведення воєнних дій проти окремих категорій осіб, зокрема тим, що визначали правовий режим поранених, хворих військовополонених, цивіль-ного населення, громадян нейтральних держав, іноземців то-що. У цьому розділі законів і звичаїв війни відбилися прин-ципи гуманізму, що їх висунули вітчизняні представники і які були відображені в ініціативах Росі [60, с.18].

Наші співвітчизники ґрунтовно опрацьовували міжнарод-но-правові гуманітарні питання, що дістали підтримку юристів-міжнародників на Заході. Скажімо, наполегливе прагнен-ня відомого харківського юриста Д. І. Каченовського до кодифікації права війни було підтримане англійською науко-вою громадськістю, перед якою він виступив з відповідною доповіддю. Відомі події Кримської війни спонукали російську наукову гро-мадськість, у тому числі відомого хірурга М. І. Пирогова, ви-ступити за гуманізацію норм ведення війни, а також знач-ною мірою сприяли тому, що саме Росія в XIX ст. стала піо-нером прийняття важливих актів у галузі кодифікації зако-нів і звичаїв війни [39, с.57].

Слід розглянути грунтовніше шляхи розвитку міжнародно-правового регулювання законів і звичаїв війни. Передусім з укладенням військовими керівниками воюючих сторін угод, які стосувались полонених, поранених і хворих і захисту воєнних госпіталів, ще до XIX ст., почалась гуманізація міжнародних законів і звичаїв війни.

Деякий більш відповідний розвиток у цьому напрямку мав місце після досвіду Кримської війни (1853—1856) та уроків першої сучасної війни, американської громадянської війни (1861 — 1865) з її величезними втратами з обох боків (війська уніоністів: 359 528 загиблих і 275 175 поранених; війська конфедератів: приблизно 258 000 загиблих і 225 000 поранених) та прикладу Наказів діючим арміям Сполуче-них Штатів (закон Лібера (Lieber) 1863 p.) [58, с.270].

Женевська конвенція 1864 p., запо-чаткована Анрі Дюнаном, надала певний статус діям з допомоги пораненим. Вона визначила функції відносно до країн, які приєднались до Конвенції Міжна-родного комітету Червоного Хреста, заснованого як приватна юридична асоціа-ція відповідно до законів кантону Женева в 1863 р.

Надзвичайно велике значення для розвитку міжнародно-правового регулювання законів і звичаїв війни мала Декларація про ска-сування застосування вибухових і запалювальних куль, прийнята у Санкт-Петербурзі на міжнародній конференції, яка відбулася 29 листопада — 11 грудня 1868 р. Ідея скликання конференції належала військовому міністрові Д. А. Мілютіну, який у своєму зверненні до державного канцлера від 4 травня 1868 р. зазначав, що застосування розривних куль є "суто варварським засобом, який не може бути виправданий ніякими бойовими вимогами" [5].

Ця іні-ціатива Росії була визнана іншими учасниками конференції, і до Петербурзької декларації 1868 р. було включено таке по-ложення: "Взявши до уваги, що успіхи цивілізації мусять мати наслідком зменшення по можливості нещасть війни, що єдина законна мета, до якої прагнуть держави під час війни, полягає в ослаб-ленні військових сил ворога; що для досягнення цієї мети до-статньо виводити з лав якнайбільшу кількість людей; що вико-ристання такої зброї, яка після поранення людини, без користі збільшує її страждання або ж призводить до неминучої смерті, слід визнавати таким, що не відповідає згаданій меті; що вико-ристання такої зброї суперечило б законам людяності". У цій Декларації закріплено принцип необхідності визна-чення "технічних меж, у яких потреби війни повинні зупи-нитися перед вимогами людяності".

Таким чином, з ініціативи Росії до законів і звичаїв війни, їх понятійно міжнародно-правового обігу було включено такі два принципи, за якими:

1) воєнні потреби