2. Як міжнародна організація Ліга Націй складалася з трьох органів: Асамблеї, Ради і Секретаріату.

До Асамблеї Ліги Націй входили представни-ки всіх членів Ліги. Кожен член міг направити на Асамблею не більше трьох представників, але при цьому вони володіли одним голосом. Засідання Асамблеї відбувалися, як правило, відповідно до п. 1 ст. 7 Статуту в місці розташування Ліги, тобто в Же-неві. Чергові сесії проводилися щорічно у вересні. Могли скликатися також надзвичайні сесії. У виконанні її функцій Асамблеї допомагали різні коміте-ти. Асамблея щорічно обирала голову і 6 віце-голів.

Рада, щоб узгодити юридичний принцип рівності членів Ліги з фактом існування у її складі держав, які несли значну міжнародну відповідальність, Статутом було передбачено, крім Асамблеї, у якій засідали всі члени, створення Ради — органу з більш вузьким складом. Французький проект Ліги Націй і перший проект генера-ла Сметса передбачали, що Рада складатиметься тільки з ве-ликих держав. Відповідно до Статуту було створено орган, де були представлені не тільки п'ять великих держав, а й менші держави, яким належала у деякому розумінні роль глядачів [39, с. 76].

Спочатку згідно зі ст. 4 Статуту до Ради мали увійти 5 великих держав (Великобританія, Сполучені Штати Америки, Франція, Італія, Японія) і 4 Інші члени Ліги, обрані самою Асамблеєю. Проте тимчасово, до перших виборів, членами Ради Статут називав Бельгію, Бразилію, Іспанію та Грецію [26].

Пункт 2 ст. 4 надавав системі більшу гнучкість, оскільки він передбачав, що сама Рада із схвалення більшості Асамб-леї мала право збільшувати кількість як постійних, так і ін-ших членів Ради. На практиці можливість збільшення скла-ду Ради використовувалася досить широко, що сприяло її де-мократизації.

Характер Ради, в якій 5 великих держав-переможниць у війні були представлені постійними членами, скоро змінився. Сполучені Штати, які не ратифіку-вали Версальського договору, не були, природно, представ-лені в Раді. Німеччина, що вступила до Ліги Націй 8 вересня 1926 p., дістала в ній постійне місце. Кількість непостійних членів, збільшена з 4 до 6 в 1922 p., пізніше була доведена до 9 відповідно до резолюції від 15 вересня 1926 p., згідно з якою створювалася категорія напівпостійних членів Ради.

Відповідно до ст. 6 Статуту був заснова-ний Секретаріат з місцеперебуванням у Женеві, що виконував функції постійної міжнародної адміністрації. Він складав-ся з персоналу міжнародних посадових осіб, очолював його Генеральний секретар; перший Генеральний секретар Ліги був призначений самим Статутом. Генеральний секретар Лі-ги був водночас Генеральним секретарем Асамблеї і Ради.

3. Ліга Націй являла собою не наддержавний орган, а певний метод організації міжнародного співтовариства. Про це свідчать такі функціональні риси діяльності Ліги На-цій та їх наслідки.

Рішення Ліги Націй. На першому засіданні Ради Ліги представник Британської імперії лорд Керзон ясно заявив, що Ліга не є наддержавним органом. Ця теза абсолютно точ-на. Якщо розглянути механізм прийняття рішень органами Ліги, можна знайти різні тому підтвердження. Відомо, що у принципі прийняття рішень Радою та Асамблеєю було підпо-рядковано правилу одностайності. Як виняток застосовува-лося і правило прийняття рішень більшістю голосів. Так, на-приклад, більшості голосів було достатньо для прийому но-вих членів Ліги (п. 2 ст.1 Статуту); п. 2 ст. 5 Статуту у загальнішо-му вигляді передбачав, що питання процедури, у тому числі призначення комісій, на які покладається розслідування особливих випадків, ставляться на обговорення Асамблеї або Ради і рішення приймається більшістю голосів членів Лі-ги, представлених на відповідному засіданні.

Проблема ратифікації. Оскільки рішення Асамблеї і Ра-ди, крім рішень, що стосуються питань внутрішньої адмініст-рації Ліги, не мали обов'язкової сили, в цілому не виникала і проблема ратифікації [45, с.57].

Проте, ця проблема виникала у зв'язку з поправками до Статуту Ліги. Ст. 26 передбачала, що поправки до Ста-туту, які приймає Асамблея, набирають чинності після їх ра-тифікації державами—членами Ліги, представленими в Раді, і більшістю інших держав-членів, представлених в Асамблеї. Пункт 2 ст. 26 Статуту дозволяв будь-якому члену Ліги не приймати поправок, внесених до Статуту. У цьому разі членство дер-жави у Лізі припинялося. Це положення відповідало праву сецесії, визнаному п. 3 ст. 1 [26].

Ліга Націй прагнула до створення організованого міжнародного співтовариства. Але слід підкреслити, що вона не забороняла війну, а лише обмежувала-ся регулюванням її ведення. Ст. 12 Статуту не забороняла членам Ліги вдаватися до війни; вона лише встановлювала необхідність додержання 3-місячного строку після закінчення процедури мирного вре-гулювання спору і забороняла починати війну до закінчення цього строку.

У 1932 р. Лігою Націй була створена Генеральна конфе-ренція з роззброєння, що засідала з перервами майже два роки. Практично вона не дала ніяких результатів. Пропози-цію СРСР у 1934 р. (після вступу до Ліги Націй) про перетворення конференції на постійний орган для боротьби із загрозою війн було відхилено при голосуванні більшістю го-лосів членів Ліги.

Особливо слід зупинитися на членстві в Лізі Націй Ра-дянського Союзу. 18 вересня 1934 р. на запрошення 34 дер-жав СРСР вступив до Ліги Націй. Ще до вступу до Ліги На-цій Радянський Союз брав участь у роботі ряду конференцій, які скликалися нею, і створюваних нею комісій, які могли сприяти досягненню скільки-небудь корисних результатів в інтересах гуманності або господарської доцільності [56, с. 143].

Розвиваючи ідеї Декрету про мир, Радянський Союз під-креслив, що єдиною основою для співробітництва держав різних систем в інтересах миру він вважає мирне співісну-вання соціально-політичних систем на даному історичному відтинку часу. У той