У заключних розділах Статуту ООН викладено норми про Секретаріат ООН (розділ XV), постанови ООН (розділ XVI), заходи щодо безпеки в перехідний після Другої світо-вої війни період (розділ XVII), поправки до Статуту ООН (розділ XVIII). Завершують Статут ООН норми його ратифі-кації і підписання (розділ XIX).

Підписано Статут ООН представниками урядів Об'єдна-них Націй у місті Сан-Франціско. Понад піввікове існування ООН підтверджує, що ця ор-ганізація є унікальним міжнародним центром на службі миру і безпеки, вона здатна акумулювати колективний розум і во-лю людства. Ці розум і воля були спрямовані незадовго до закінчення Другої світової війни передусім на створення че-рез механізм ООН концепції всеосяжної міжнародної безпе-ки, що домінує сьогодні.

З приводу практичної реалізації концепції всеосяжної міжнародної безпе-ки, слід привести думку Ж. Тускоза. Останній зазначає, що через антагонізм, який розвинувся між колишніми союзниками після війни, система колективної безпеки ООН не діяла, і протягом «холодної» війни та подальших чотирьох десятиріч Організація Об'єднаних Націй не спромоглася досягти своєї головної мети. Так, для визнання законності спірної військової блокади Куби, до якої вдалися Сполучені Штати у відповідь на розміщення на Кубі радянських ракет, здатних досягти цілей на великій частині Західної півкулі, замість недіючої системи колективної безпеки ООН було використано регіо-нальну систему Організації американських держав. Іншим прикладом недієвості механізму колективної безпеки ООН протягом періоду протистоян-ня між Сходом і Заходом є той факт, що стосовно війни у В'єтнамі Рада Безпе-ки так ніколи і не прийшла до будь-якого рішення [51, с.22].

Набрання чинності Статутом ООН зумовило кардинальні зміни в міжнародному праві. Серед них слід наголосити на таких:

У Статуті ООН уперше закріплено положення, що за-бороняють агресію і встановлюють механізм санкцій щодо агресора. Ці норми практично поставили поза законом "пра-во на війну", що безкарно практикувалося раніше.

Заборона агресії спричинила перегляд міжнародно-правових норм про відповідальність держав як суб'єктів між-народного права, а також норм про основи покарання зло-чинців війни, про мирні засоби розв'язання міжнародних спорів і т. п.

Закріплення у Статуті ООН норми про право народів (націй) на самовизначення зафіксувало рівність прав вели-ких і малих націй, а це у свою чергу стало юридичною осно-вою боротьби колоніальних народів за свою незалежність і державність.

Зазнали значного впливу багато галузей міжнародного права такі як право міжнародних договорів, територія у між-народному праві, інститути визнання правонаступництва і т. д.

Норми Статуту ООН, що характеризують принцип співробітництва держав, стали відправною точкою у при-йнятті численних міжнародних актів, зокрема з питань спів-робітництва у сфері прав людини. Насамперед до них слід віднести Загальну декларацію прав людини, прийняту резо-люцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (16 грудня 1966 p.). Як відомо, щорічно 10 грудня у всіх державах світу відзначається День прав лю-дини, встановлений Генеральною Асамблеєю ООН 5 грудня 1949 р. на ознаменування прийняття Загальної декларації прав людини.

У світі склалася система цілеспрямованих дій і співро-бітництва держав для розвитку заходів довіри між ними. Ло-гічним завершенням цього процесу стало підписання 1 серп-ня 1975 р. в Гельсінкі (Фінляндія) Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі.

Набула прогресивної спрямованості тенденція демок-ратизації норм міжнародного права, їх широка кодифікація і розвиток.

Значно зросла кількість універсальних норм міжнародно-го права.

Склалася група норм, що мають імперативне значення (норми jus cogens). [39, с.92].

Однак не слід ідеалізувати Статут ООН і перебільшувати його значення. Слід зазначити, що задекларована рівність держав у вказаній організації фактично не дотримувалася. Так, положення про порядок голосування в Раді Безпеки надавало Сполученим Штатам, Радянському Союзу, Британії, Франції та Китаю (спочатку представленого урядом Тайва-ню) як «постійним членам» право накладати вето на будь-яке рішення, яке їм не до вподоби, було закладено визнання особливого військового, економічно-го та політичного статусу великих держав.

Таким чином, заява в ст.2 Статуту про те, що «організація грунтується на принципі суверенної рівності всіх членів, деякою мірою спростовувалась тим фактом, що п'ять постійних членів Ради Безпеки було зроблено рівнішими за решту країн-членів. Так само п'ять офіційних ядерних держав утримали за собою привілейований стан у подальшому Договорі про непоширення ядерної зброї.

На сучасному етапі почав змінюватися склад міжнародного співтовариства. Вже одразу після Другої світової війни. Радянський Союз створив під своєю гегемонією «соціа-лістичний блок» з Німецькою Демократичною Республікою, Польщею, Болга-рією, Угорщиною, Румунією і Чехословаччиною, до якого приєдналась більш незалежна Югославія. Але. напевне, важливішим для структурного переходу міжнародної правової системи був процес деколонізації, який грунтувався на принципі самовизначення, викладеному в Статуті ООН та загальної ст.1 Міжнародних пактів про права людини 1966 р. [20], [27].

З набуттям політичної неза-лежності, наприклад, Сирією (1945), Ліваном (1946), Індією та Пакистаном (1947), Ізраїлем і Бірмою (1948), Індонезією (1949), Лівією (1953), Тунісом, Марокко, Суданом і Ганою (1956), Малайєю (1957) та Гвінеєю (1958), руйнува-лись колоніальні імперії Британії,