Франції, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Італії, які часто зіткались з визвольними рухами.
Процес деколонізації було в основному завершено до 1960-х років Віхою історії стало прийняття Гене-ральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй в 1960 р. Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам.
Зростання кількості країн наприкінці 1960-х років приблизно до 130, майже половина з яких нале-жала до нових незалежних держав, мало глибокий вплив на міжнародну систе-му взагалі та діяльність міжнародних організацій [53, с.98]..
На початку Організація Об'єднаних Націй залишалась під контролем Заходу, який і досі мав більшість місць у Генеральній Асамблеї. Тому зобразити Корейську війну (Радянський Союз був тимчасово відсутній через спір про представництво Китаю), принаймні заради проформи, як операцію ООН не склало ніяких труднощів. Набуття незалежності численними новими країнами в Азії та Африці докорінно змінило весь сценарій, і більшість в Генеральній Асамблеї та асамблеях інших міжнародних організацій перейшла до альянсу між блоком комуністичних країн і новими країнами так званого третього світу. Проте країни Заходу зберегли своє домінуюче положення у Раді Безпеки і — через свою фінансову могутність, коли застосовувалось пропорційне голосування відповідно до частки фінансового внеску, — у відповідних міжнародних фінансових закладах, таких, як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд. На чолі із Сполученими Штатами західні країни залишились також доміную-чими в військовому і політичному відношеннях.
Щодо країн Африки, Азії та Латинської Аме-рики, то ці нові незалежні країни, які організувалися як неприєднані країни між Сходом і Заходом у Групі з 77, сформо-ваною протягом Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) в 1964 p., не створюють блоку у будь-якому дійсному значенні цього слова. Їм бракує загальної ідеології. Однак є певні факти, дійсні стосовно переважної більшості країн Півдня, і вони обумовлюють відмінне ставлення цих країн до міжнародного права. Протягом періоду формування міжнародного права більшість країн, що розвиваються, перебували під іноземним правлінням і, відтак, участі в його формуванні не брали. Інколи їхні керівники доводять, що вони не пов'язані правовими нормами, створювати які вони не допомагали. Але необхідність міжнародного права як правової системи, що регулює відносини між країнами, була визнана [47, с.94].
Багато країн Півдня є бідними (за рідкими винятками, як, наприклад, краї-ни, що експортують нафту, і «Нові тигри» на Далекому Сході) і занепокоєні розвитком своєї економіки. Ті країни, що обрали соціалістичний шлях розвит-ку, внаслідок цього зіткнулись у минулому із поширеною нормою міжнарод-ного права, яка забороняла експропріацію без відшкодування іноземної влас-ності; інші країни третього світу виявилися готовими до того, щоб визна-ти цю традиційну норму як засіб залучення іноземних приватних інвестицій [39, с.87].
На став-лення країн, що розвиваються, до інших норм міжнародного права мають вплив і їхні економічні інтереси; наприклад, якщо їхні рибальські флоти залежать від місцевих прав на рибальство, це природно матиме вплив на їх ставлення до морського права, і деякі з них вже спробували отримати виключні права відпо-відно до місцевих прав на рибальство шляхом заяви про право на широке територіальне море, виключну зону рибальства, виключну економічну зону.
Від 1973 р. країни третього світу все більше тиснуть на багатіші країни своїми проблемами бідності та економічного розвитку. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй та асамблеї інших міжна-родних організацій перетворились на головні форуми країн третього світу для широкого обговорення їхніх вимог про «новий міжнародний економічний поря-док», «новий міжнародний порядок у галузях інформації і зв'язку», застосування принципу так званої «загальної спадщини людства» на користь видобування корисних копалин на глибоководних ділян-ках моря і використання космічного простору та інші механізми і кон-цепції у спробі змінити міжнародне право і досягти визнання правового зобо-в'язання розвинутих країн передавати Півдню технології і фінансові ресурси. Загалом, західні країни не визнають цих вимог хоча і допомагають економіч-ному розвитку бідніших країн.
Більше того, багато країн, що розвиваються, відчувають обурення за мину-лу експлуатацію, дійсну чи уявлену. Це одна з підстав, чому вони звичайно не успадковують зобов'язання, які було взято від їх імені колишніми колоніальними правителями до того, як вони отримали незалежність. Майже всі вони настроєні проти всіх форм колоніалізму та апартеїду, що залишились, проте їхні реакції на порушення принципу самовизначення в інших контекстах набагато слабкіше. Через зазначене вище країни, що розвиваються, часто відчувають, що міжнародне право поступається їх інтересами заради інтересів західних країн. Відтак вони наполягають на змінах у праві. На жаль, за умови відсутності консенсусу змінити міжнародне право таким чином, щоб не зруйнувати його, часто важко [44, с.39].
2.1.4.Формування сучасного міжнародного права
Починаючи з 1945 р. в міжнародному праві сталися значні зміни. Західні краї-ни були занепокоєні тим, щоб не віддати країни третього світу в обійми комуністичних країн, і тому погодились на багато змін, на яких наполягали неприєднані країни. Більшість правових норм, які країни, що розвиваються, вважали за такі, що суперечать їхнім інтересам, змінено або перебувають у процесі змін. З іншого боку, коли змінюються інтереси західних країн, вони часто так само, як і інші країни, готові відмовитись від старих норм і змінити їх новими, які більше відповідають їхнім власним інтересам. Сучасне міжнародне право не є статичним; воно має динамічний характер і перебуває у невпинному про-цесі зміни. Звинувачення в тому, що міжнародне право має упередження про-ти інтересів країн третього світу, загалом вже не є слушним.
В історичному процесі переходу від класичної системи до сучасної міжнародне право безперечно втратило свій європейський характер